– Ми вже майже приїхали…
Фернандіто пригнічено дивився на неї.
– Це моя провина. Вона благала не везти її до лікарні, і я злякався, – сказав він. – Казала, її там шукатимуть…
– Або в лікарню, або на цвинтар, – відрізав Фермін.
Жорсткість його відповіді вразила Фернандіто, наче ляпас. Фермін пригадав, що той лише підліток і, найпевніше, наляканий зараз дужче, ніж будь-хто з пасажирів таксі.
– Не картайся, Фернандо. Ти вчинив те, що мав учинити. У такі миті, як ця, будь-кому кишки скрутилися б у морський вузол.
Фернандіто зітхнув, почуття провини точило його зсередини.
– Якщо з сеньйоритою Алісією щось станеться, я помру…
Дівчина взяла його за руку й ледь-ледь стиснула її.
– А якщо її знайде той чоловік… Ендайя? – прошепотів Фернандіто.
– Її не знайде навіть власна мати, – мовив Фермін. – Я про це подбаю.
Алісія з напіврозплющеними очима намагалася вхопити суть розмови.
– Куди ми їдемо? – запитала вона.
– У ресторан «Кан Солé». Своїми креветками в часничному соусі вони мертвих із могили піднімають. Ось побачиш, тобі сподобається.
– Не вези мене до лікарні, Ферміне…
– А хто щось казав про лікарню? Саме в лікарнях-то люди й помирають. Статистика стверджує, що це найнебезпечніше місце в світі. Заспокойся, я б нізащо в житті не повіз тебе до лікарні.
Водій, намагаючись обминути затор, що посилився на відрізку нижче Віа-Лаєтана, виїхав на зустрічну смугу. Фермін побачив, як автобус пронісся за кілька сантиметрів від вікна.
– Татку, це ти? – почувся голос Алісії. – Татку, не залишай мене саму…
Фернандіто нажахано поглянув на Ферміна.
– Не зважай, хлопче. Бідолашка марить і страждає галюцинаціями. Звична річ для іспанської національної вдачі. Начальнику, як у тебе там справи за кермом?
– Або доїдемо всі живі, або загинемо по дорозі, – відказав таксист.
– Оце я розумію, командний дух.
Фермін побачив, що вони наближаються до проспекту Колумба на крейсерській швидкості. За кілька метрів перед ними здіймалася стіна з трамваїв, машин і пішоходів. Водій лише міцніше вчепився в кермо й процідив крізь зуби лайку. Фермін здався на Фортуну, богиню удачі – чи хто там того дня чергував нагорі – і кволо всміхнувся до Фернандіто.
– Тримайся, юначе.
Ніколи ще об’єкт на чотирьох колесах не перетинав проспект Колумба з таким безтямним зухвальством, зібравши по дорозі чималий врожай із гудків клаксонів, лайки та прокльонів. Подолавши проспект, таксі попрямувало до Барселонети, пірнувши у вузеньку вуличку, наче в каналізаційний тунель, і ледве не зачепив кілька мотоциклів, припаркованих біля бордюру.
– Оле! – вигукнув Фермін.
Нарешті вони помітили попереду берег Середземного моря, що відтінювало пурпуровою барвою. Таксі під’їхало до лікарні й зупинилося перед двома «швидкими», видобувши зі своїх надр жалібний механічний стогін, що свідчив про повну капітуляцію і порушення всіх життєвих функцій. Із-під капота здіймалися клуби пари.
– Та ти справжній віртуоз, – заявив Фермін, плескаючи водія по плечу. – Фернандіто, запиши ім’я і номер ліцензії цього чемпіона, ми надішлемо йому на Різдво кошик із хамоном і халвою.
– Якщо справді хочете віддячити, більше ніколи не сідайте в моє таксі.
Через двадцять секунд цілий полк санітарів уже діставав Алісію з машини. Дівчину поклали на ноші-візок і мерщій повезли до операційної. Фермін біг поруч, затискаючи руками рану.
– Вам знадобиться не один гектолітр крові, – зауважив він. – Із мене можете викачати скільки завгодно, тому що я, хоч і худий на вигляд, та маю більше природних резервів, ніж вододайні шари парку Айгуес-Тортес.
– Ким ви доводитеся пацієнтці? – запитав Ферміна охоронець, що перепинив йому вхід до хірургічного відділення.
– Кандидат на роль позашлюбного батька, – відказав Фермін.
– І що це мало би значити?
– Те, що коли ти не відійдеш, я, на жаль, змушений буду зацідити тобі коліном по мошонці так, що в тебе яйця через очі повилазять. Зрозуміло?
Охоронець відступив убік, і Фермін супроводжував Алісію, доки її в нього не забрали з рук і не поклали на операційний стіл, прозору, наче привид. Медсестри розрізали ножицями одяг, і на її понівеченому, вкритому синяками, подряпинами й порізами тілі показалася та рана, з якої неспинно струменіла кров. Фермін зауважив темне тавро на стегні дівчини, що павутиною розповзалося по її боці, немов хотіло поглинути все тіло, і чимдуж стиснув кулаки, щоб утамувати дрож у руках.
Погляд Алісії шукав його, очі її були запнуті пеленою сліз, а на губах заблукала холодна усмішка. Фермін став благати кульгавого дідька, до якого він завжди звертався, коли потрібно було щось неможливе, щоб той не забирав її ще.