Штормом до берега прибило старий вантажний баркас, який сів там на мілину. Судно трималося лівим галсом, його кіль і гребний гвинт визирали з піни. Хвилями змило більшу частину вантажу, який тепер плавав у морі. Зграйка мартинів кружляла над рештками кораблетрощі, екіпаж баркаса намагався врятувати те, що ще можна було врятувати, а дітлашня тішилася з аварії. Удалині, під небом, затягнутим хмарами, що волочили разом із собою відзвуки грому й спалахи блискавиць, здіймався безкрайній ліс фабричних димарів.
– Ферміне! – озвав його зовсім поруч низький і спокійний голос.
Він обернувся й побачив Армандо, циганського барона, який володарював у цьому забутому всіма королівстві. Армандо був одягнутий у чорний костюм бездоганного крою, а в руці тримав пару своїх лакованих черевиків. Він закасав холоші штанів, щоб пройти по мокрому піску й подивитися, як діти бавляться у прибої.
– Нещастя одних стає благом для інших, – виголосив Армандо. – Що привело тебе, друже мій, у ці краї, нещастя чи благо?
– Розпач.
– Розпач ніколи не буває добрим порадником.
– Натомість дуже переконливим.
Армандо кивнув, усміхнувшись. Він закурив і простягнув пачку з цигарками Фермінові, який відмовився.
– Мені розповідали, що бачили, як ти виходив із лікарні Дель-Мар, – мовив Армандо.
– У тебе очі повсюди.
– Підозрюю, що тобі потрібні не очі, а руки. Що я можу зробити для тебе?
– Урятувати життя.
– Твоє?
– Моїм я вже завдячую тобі. Сюди мене привела потреба врятувати життя, яке мені не вдалося вберегти багато років тому. Доля вручила мені його, а я її підвів.
– Доля знає нас краще, ніж ми самі, Ферміне. Не думаю, що ти когось підвів. Але здогадуюся, що треба поспішати. Розкажи мені подробиці.
– Ця справа може бути складною. І небезпечною.
– Якби вона була легкою і безпечною, а ти прийшов би просити моєї допомоги, то образив би мене. Як її звати?
– Алісія.
– Твоє кохання?
– Мій борг.
Ендайя присів навпочіпки біля трупа й відкинув ковдру, якою його було накрито.
– Це він? – запитав.
Не отримавши відповіді, обернувся. Лінарес, що стояв за його спиною, дивився на Варґасове тіло з таким виразом на обличчі, ніби щойно дістав ляпаса.
– То він чи не він? – наполіг Ендайя.
Лінарес кивнув і на мить заплющив очі. Ендайя знову накрив обличчя мертвому поліціянту й підвівся. Повагом обійшов кімнату, не надто уважно оглядаючи одяг та інші розкидані предмети. Окрім Лінареса, у кімнаті були ще двоє його людей, які мовчки спокійно чекали наказів.
– Мені повідомили, що, перш ніж повернутися сюди, Варґас був у морзі разом із вами, – мовив Ендайя. – Можна довідатися, з якої причини?
– Минулої ночі капітан Варґас знайшов труп і подзвонив мені, щоб повідомити про це.
– Він розповів, за яких обставин знайшов цей труп?
– Сказав, що в ході розслідування, яке він провадив. Подробиці цього розслідування він не обговорював зі мною.
– А ви не запитували?
– Я гадав, що Варґас повідомить мене про деталі справи, коли це буде необхідно.
– Ви так йому довіряли? – допитувався Ендайя.
– Як самому собі, – відповів Лінарес.
– Цікаве порівняння. Звісно, вірний товариш у Головному управлінні – це не абищо. А скажіть-но, чи вам удалося встановити особу вбитого?
Лінарес на мить завагався.
– Варґас підозрював, що йдеться про чоловіка на ім’я Рікардо Ломана. Ви мали би його знати. Здається, він ваш колега.
– Не мій. Але так, я знаю це ім’я. Ви повідомили про труп відповідні органи?
– Ні.
– Чому?
– Я чекав на висновок судмедексперта.
– Але збиралися це зробити?
– Звісно.
– Звісно. Скажіть-но, чи ви повідомляли комусь у комісаріаті про Варґасові підозри щодо особи Ломани?
– Нікому.
– Нікому? – перепитав Ендайя. – Жодному підлеглому?
– Жодному.
– Хтось іще, окрім судмедексперта, його помічників, судді та поліціянтів, які вас супроводжували, знає про труп?
– Більше ніхто. На що ви натякаєте?
Ендайя підморгнув йому.
– Ні на що. Я вам вірю. А знаєте, куди Варґас вирушив, коли вийшов із моргу?
Лінарес похитав головою.
– До Цивільного реєстру, – сказав Ендайя.
Лінарес нахмурив чоло.
– Ви цього не знали?
– Ні, – відказав Лінарес. – Звідки я мав знати?
– Варґас вам нічого про це не казав?
– Нічого.
– Ви впевнені? Може, Варґас дзвонив вам із реєстру, щоб розпитатися про щось?
Лінарес витримав його погляд. Ендайя всміхнувся, насолоджуючись грою.
– Ні, не дзвонив.
– Вам про щось каже прізвище Ровіра?
– Доволі поширене.
– У вас у комісаріаті також?