– Здається, є один чоловік із таким прізвищем. Він працює в архіві й ось-ось має вийти на пенсію.
– Ніхто останнім часом не запитував вас про нього?
Лінарес знову заперечно похитав головою.
– Можна дізнатися, про що ми зараз із вами розмовляємо?
– Про злочин, друже Лінарес. Про злочин, скоєний проти одного з нас, одного з найкращих. Хто міг би вчинити таке?
– Професіонал, поза всяким сумнівом.
– Ви певні? Мені це видається роботою дрібного злодюжки.
– Злодюжки?
Ендайя переконано кивнув.
– Район непевний, а ці каталонці, бачить Бог, здатні пограбувати власну матір на смертному ложі, перш ніж труп встигне захолонути. Це в них у крові.
– Жоден дрібний злодій не мав би й найменшого шансу проти Варґаса, – заперечив йому Лінарес. – Ви знаєте це так само добре, як і я. Це справа рук не аматора.
Ендайя довго дивився на нього спокійними очима.
– Послухайте-бо, Лінаресе. Серед злодіїв також трапляються професіонали. Люди тверді, позбавлені сумління. Ви це знаєте. А ваш товариш Варґас – мусимо це визнати – перебував не в найкращій формі. Старість не радість.
– Це все визначить слідство.
– На жаль, слідства не буде.
– Бо ви так сказали? – випалив Лінарес.
– Не тому, що я це сказав, ні. Я ніхто. Але коли знаєш, що для тебе найкраще, то не потребуєш нічиєї підказки.
Лінарес прикусив язика.
– Я з цим ніколи не погоджуся. До цього мене не змусите ні ви, ні будь-хто інший.
– У вас за плечима чудова кар’єра, Лінаресе. Не обманюймо один одного. Не вдавайте з себе благородного героя коміксів. Усі герої полягли по дорозі. Не починайте робити дурниці тепер, за крок від щасливої пенсії. Часи міняються. Ви знаєте, що я кажу вам це для вашого ж добра.
Лінарес презирливо глянув на нього.
– Я знаю тільки те, що ти мерзота, і я в дупі мав, на кого ти працюєш, – сказав він. – Я це так не залишу. Біжи, дзвони, кому ти там маєш дзвонити.
Ендайя лише знизав плечима. Лінарес обернувся й рушив до виходу. Капітан зловив погляд одного зі своїх людей і кивнув. Той пішов за Лінаресом. Другий підлеглий наблизився до Ендайї і запитально поглянув на нього.
– Знайшли ту сучку?
– На складі тільки один труп. Її сліду нема. Ми обшукали її квартиру в будинку навпроти. Нічого. Ніхто з сусідів не знає, де вона, а консьєржка стверджує, що востаннє бачила її вчора, коли та виходила з дому.
– Каже правду?
– Думаю, що так, але якщо хочете, можемо на неї трохи натиснути.
– Немає потреби. Прочешіть усі лікарні. Якщо вона там, то зареєструвалася під вигаданим ім’ям. Далеко вона не могла піти.
– А якщо подзвонять із Мадрида?
– Ані слова, доки її не знайдемо. І якомога менше шуму.
– Слухаюсь, сеньйоре.
35
Це був найкращий сон у її житті. Алісія прокинулася в кімнаті з білими стінами, де пахло камфорою. Гул віддалених голосів накочувався шепіткими хвилями. Насамперед Алісія усвідомила, що не відчуває болю. Уперше за двадцять років. Біль цілковито зник, забравши з собою той світ, у якому вона прожила майже все своє життя. Світло розтікалося в повітрі, наче густа рідина, зіштовхуючись із порошинками, що кружляли в приміщенні й спалахували райдужними вогниками. Алісія засміялася. Вона могла дихати й могла відчувати своє заспокоєне тіло. Її кості більше не мордувала агонія, а душа звільнилася від жорстоких залізних кліщів, які доти не відпускали її ні на секунду. Обличчя янгола схилилося над нею. Янгол дивився їй просто у вічі, був дуже високий, одягнутий у білий халат і не мав крил. Майже не було в нього й волосся, натомість у руці він тримав шприц, і коли Алісія запитала, чи вона вже померла і чи це пекло, янгол усміхнувся й відповів, що це залежить, як подивитися, але їй не слід турбуватися. Алісія відчула маленький укол, і хвиля блаженства в рідкому стані розійшлася її тілом, лишаючи по собі теплий спокій. Із-за спини янгола визирнуло сухоребре бісеня, чий велетенський ніс міг би стати темою комедій Мольєра або надихнути Сервантеса на його подвиги.
– Алісіє, ми їдемо додому, – оголосило бісеня голосом, який видався дивно знайомим.
Біса супроводжував дух із вугільно-чорним волоссям і рисами обличчя такими бездоганними, що Алісії закортіло поцілувати його в губи, запустити пальці в цю казкову гриву волосся й закохатися в нього бодай на хвилю, аби лише вистачило, щоб переконатися, що вона не спить і що натрапила на щастя, яке хтось необережний покинув на дорозі.
– Можна тебе погладити? – запитала дівчина.
Темний князь – бо ж він мав бути щонайменше князем, – збентежено поглянув на біса. Той махнув рукою, мовляв, не зважай.
– Це моя кров, що циркулює в її венах, змусила Алісію втратити на якийсь час увесь сором і зробила її дещо слабкою на втори. Не звертай уваги.