На знак князя немов із-під землі з’явилася ватага коротунів, які, однак, гномами не були і всі були в білому. Четверо підняли її з ліжка, вихоплюючи з простирадл, і поклали на ноші-візок. Князь узяв її руку і стиснув. «Він, поза всяким сумнівом, чудовий батько», – подумала Алісія. Цей потиск, цей оксамитовий доторк свідчили про це.
– Ти хотів би мати сина? – поцікавилася вона.
– У мене їх сімнадцять, моя душко, – відказав їй князь.
– Алісіє, поспи краще, – попрохав біс, – мені соромно за тебе.
Однак Алісія не заснула. Тримаючи за руку свого кавалера, вона далі марила наяву, а чарівний візок ніс її нескінченними коридорами, залитими білим сяйвом. Алісія та її супутники спускалися й піднімалися ліфтами, минали переходи й зачаровані зали, сповнені жалісним лементом, аж доки дівчина не відчула, що повітря стало холоднішим, а безбарвні стелі поступилися місцем шатру із хмар, що полум’яніли багрянцем бавовняного сонця. Бісик накрив Алісію ковдрою, а коротуни за наказом князя закотили її до повозу, який своїм виглядом зовсім не відповідав тому, що діялося, адже не мав ані запряжених скакунів, ані мідного орнаменту, лише таємничий напис на боці:
Темний князь зачиняв дверцята повозу, коли Алісія почула голоси: хтось погрожував їм і наказував зупинитися. Протягом кількох хвилин вона лишалася сама, тимчасом як її оборонці, очевидно, відбивалися від підступного нападу, адже повітря наповнилося виразними відзвуками ударів. По якомусь часі маленький біс повернувся до неї зі скуйовдженим волоссям і переможною усмішкою на розбитих губах. Громохкий повіз рушив, і в Алісії з’явилося дивне відчуття, ніби в повітрі пахне дешевою ковбасою.
Поїздка, здавалося, тривала цілу вічність. Вони долали проспекти й вулиці, викреслюючи химерні лабіринти, аж доки дверцята не відчинилися й коротуни, які на цю мить уже підросли й видавалися звичайними людьми, викотили її з повозу, який дивовижним чином перетворився на мікроавтобус, що стояв на вузенькій і темній вуличці, схожій на ущелину між чорним громаддям будинків. Бісик, обличчя якого зненацька набрало виразних Фермінових рис, оголосив їй, що вони вже майже в безпеці. Її підкотили до дверей із різьбленого дубу, із яких визирнув чоловік, що мав обмаль волосся й погляд хижого птаха. Чоловік озирнувся на обидва боки вулиці й прошепотів: «Проходьте».
– Тут я з вами попрощаюся, – оголосив темний князь.
– Подаруй мені на прощання хоча б поцілунок, – пролебеділа Алісія.
Фермін закотив очі під лоба і звернувся до шляхетного лицаря:
– Поцілуй вже її скоріше, а то ми ніколи не розпрощаємося.
І князь Армандо поцілував Алісію всім своїм темним єством. Вуста його смакували корицею, і він, без сумніву, тямив, як треба цілувати жінку: із майстерністю, запалом і великим досвідом митця, що пишається своєю роботою. Тілом Алісії, зазираючи в найпотаємніші закутки, пробігся приємний холодок, і дівчина заплющила очі, перепинивши шлях сльозам.
– Дякую, – прошепотіла вона.
– Не можу повірити, – мовив Фермін. – Поводиться, наче їй п’ятнадцять років. Добре, що батько її не бачить.
Велетенський механізм трибків і важелів замкнув із ними двері. Вони прямували довгим палацовим коридором, уздовж якого висіли фрески, що зображали казкових істот, які то з’являлися, то знову зникали у світлі олійного ліхтаря, який тримав сторож цього місця. У повітрі стояв запах книжок і чарів, і коли коридор вивів їх до величезної склепінчастої зали, Алісія побачила найдивовижнішу споруду з усіх, які вона будь-коли бачила, споруду, обриси якої пригадувала зі своїх снів.
Попід неосяжною скляною банею угору здіймався паморочливий лабіринт. Місячне світло, розщеплене на тисячу уламків, линуло згори, окреслюючи неймовірну геометрію чарів, сплетених із усіх книжок, усіх історій і усіх снів на світі. Алісія впізнала це місце, яке стільки разів снилося їй, і простягнула руки, щоб торкнутися його, побоюючись, що воно розів’ється в повітрі, наче марево. Поруч показалися обличчя Даніеля і Беа.
– Де я? Що це за місце?
Ісаак Монфорт, сторож, який відчинив їм двері і якого Алісія впізнала після стількох років, присів перед нею навпочіпки й погладив дівчину по щоці.
– Ласкаво просимо, Алісіє, знову до Цвинтаря забутих книжок.
36
Вальс починав підозрювати, що йому все примарилося. Спогади розмивалися, і тепер він уже не був певен, чи та жінка, що спустилася сходами аж до ґрат і запитала, чи це він міністр Вальс, бува, не наснилася йому. Часом він сумнівався, що це було насправді. Можливо, він дійсно її наснив. Можливо, він був лише ще одним в’язнем, який гниє в камері замку Монтжуїк і який, зробившись жертвою маячіння, уявляє себе комендантом в’язниці, хоча насправді не є ним. Вальс, здається, пам’ятав один такий випадок. Чоловіка звали Мітжанс. Він був відомим драматургом у часи республіки, і Вальс завжди відчував безмежну зневагу до нього, адже цьому чоловікові дісталося від життя все те, що дон Маурісіо жадав собі і що був неспроможний здобути. Мітжанс, як і багато інших, що були об’єктами заздрості пана коменданта, закінчив свої дні у в’язниці, у камері номер дев’ятнадцять, не знаючи навіть, хто він.