Одначе Вальс знав, хто він, тому що пам’ятав. А як сказав йому колись той диявол, Давид Мартін, людина – це те, що вона пам’ятає про себе. Тому він знав, що та жінка – хай ким вона не була – приходила-таки сюди і що одного дня вона або хтось інший повернеться, щоб звільнити його і витягнути звідси. Тому що він не такий, як Мітжанс, не такий, як усі ті нікчеми, що померли за його керівництва Монтжуїком. Він, Маурісіо Вальс, не збирається помирати в цьому місці. Цим прагненням до життя він завдячує своїй доньці Мерседес, адже лише вона підтримувала його живим увесь цей час. Мабуть, саме тому щоразу, коли він чує, як відчиняються двері до підземелля і чиїсь кроки спускаються в темряву, Вальс підводить погляд, сповнений надії. Адже це може бути саме той день.
Мав бути ранній ранок: Вальс навчився розрізняти пору доби за холодом. Щось мусило статися, бо раніше так рано до нього ще ніколи не спускалися. Вальс почув скрегіт дверей, потім кроки, важкі, неквапливі. У півмороці матеріалізувалася постать. В руках у неї була таця, від якої ішов дивовижний запах: смачнішого Вальс не чув за все своє життя. Ендайя поставив тацю на підлогу й запалив свічку, яку поставив у свічник.
– Доброго ранку, міністре, – привітався він. – Я приніс тобі сніданок.
Ендайя підсунув тацю до ґрат і зняв накривку. Перед Вальсом постало видиво у вигляді соковитого стейка в кремовому соусі з чорним перцем і печеної картоплі з зеленню на гарнір. Вальс відчув, як рот його наповнюється слиною, а шлунок підстрибує від радості.
– Помірно просмажений, – сказав Ендайя. – Так, як ти любиш.
На таці була плетена хлібниця зі свіжими хрусткими булочками, срібне столове приладдя і лляні серветки. У келиху з муранського скла плескотів вишуканий напій – червоне вино «Ріоха».
– Сьогодні великий день, міністре. Ти на це заслужив.
Ендайя просунув тацю між ґратами. Вальс, знехтувавши приладдям і серветками, схопив шматок м’яса рукою. Він підніс його до свого беззубого рота й заходився пожирати з пожадливістю, якої ніколи раніше не помічав за собою. Вальс глитнув м’ясо, картоплю, булочки. Вилизав тарілку до блиску й вихилив дивовижне на смак вино одним ковтком, не лишивши в келиху ані краплини. Ендайя спокійно спостерігав за ним, приязно всміхаючись і насолоджуючись цигаркою.
– Мушу попросити в тебе пробачення: я замовляв ще десерт, але мені його не принесли.
Вальс відірвався від порожньої таці й, схопившись за ґрати, уп’явся очима в Ендайю.
– Я бачу, ти здивований, міністре. Ось тільки не знаю, що саме тебе здивувало: твоє бенкетне меню чи, може, ти просто чекав, що прийде хтось інший.
Задоволення від їжі відступило. Вальс знову повалився на підлогу своєї клітки. Ендайя стояв над ним кілька хвилин, докурюючи й гортаючи газету. Завершивши, кинув недокурок на підлогу й згорнув газету. Зауваживши, як на неї дивиться Вальс, промовив:
– Хочеш почитати? Такій освіченій людині, як ти, цього, мабуть, ой як бракує.
– Будь ласка, – попрохав Вальс.
– Чом би й ні? – відказав Ендайя, підходячи до ґрат.
Вальс простягнув свою єдину руку з благальним виразом на обличчі.
– Учорашній день приніс нам чудові новини. Власне кажучи, саме прочитавши їх уранці, я подумав, що ти заслужив відзначити таку подію як слід.
Ендайя кинув газету до камери й рушив сходами нагору.
– Вона вся твоя. Лишаю тобі свічку.
Вальс кинувся до газети і схопив її. Сторінки розлетілися, коли вона впала на підлогу, і Вальсові коштувало чималих зусиль поскладати їх докупи одною рукою. Коли йому це вдалося, він підсунув свічку і став водити очима по першій шпальті.
Спершу він не міг розібрати літер. Вальс занадто довго провів у темному приміщенні. Одначе він упізнав велику, на всю сторінку, фотографію. Знімок було зроблено в палаці Ель-Пардо, де він стояв перед велетенською настінною картиною, одягнутий у темно-синій із білими смужками костюм, який на замовлення пошили в Лондоні три роки тому. Це було останнє офіційне фото Маурісіо Вальса, опубліковане міністерством. Слова проявлялися поволі, немов підводний міраж.