Напад нудоти зірвав її з ліжка. Прочинені двері вели до ванної кімнати. Вікторія впала на коліна перед унітазом і виблювала жовчю. Її нудило, аж доки в неї зовсім не лишилося слини. Спершись на спину, вона сиділа на підлозі, тяжко дихаючи. Відтак роззирнулася довкола. У ванній кімнаті – справжньому витворі мистецтва з рожевого мармуру – було приємно й тепло. Із динаміка, вмонтованого в стіну, линули стишені звуки струнного оркестру, що виконував солодкаву версію Бахового адажіо.
Вікторія перевела дух і підвелася, тримаючись за стіну. У голові їй паморочилося. Підійшовши до рукомийника, вона пустила воду. Відтак умилася й прополоскала рот, намагаючись позбутися гіркого присмаку. Витерлася м’яким рушником, який впустила на підлогу. Хитаючись, вона повернулася до кімнати й повалилася назад на ліжко. Жінка силкувалася стерти образи зі своєї пам’яті, однак забризкане кров’ю обличчя Ендайї, здавалося, було випалене вогнем на сітківці її очей. Вікторія лежала й оглядала це дивне місце, в якому прокинулася. Скільки часу вона провела тут, жінка не знала. Якщо це місце було пеклом – а воно ним цілком могло бути, – то мало вигляд розкішних готельних апартаментів. Невдовзі Вікторія знову заснула з надією більше ніколи не прокинутися.
2
Коли вона знову розплющила очі, її осліпило сонце, що світило крізь фіранки. Пахло кавою. Вікторія підвелася й побачила шовковий халат, що пасував до її піжами, і капці, що стояли біля ліжка. Із-за дверей, які, схоже, вели до другої кімнати номера-люкс, почувся чийсь голос. Жінка підійшла й прислухалася. Чайна ложечка приємно подзенькувала в порцеляновій чашці. Вікторія відчинила двері.
Короткий коридор провадив до овальної зали, посередині якої стояв стіл на двох, уже накритий для снідання. Карафка з апельсиновим соком, плетена хлібниця з булочками, розмаїття мармеладу, вершки, масло, бовтана яєчня, хрусткий бекон, смажені печериці, чай, кава і кольорові шматочки цукру – усе це точило дивовижні пахощі, і Вікторії несамохіть потекла слинка.
За столом сидів чоловік середніх літ, середнього зросту, середньої лисуватості й середньої середньості. Побачивши її, чоловік ґречно підвівся, приязно всміхнувся й запропонував сідати навпроти нього. Одягнутий він був у чорний костюм-трійку й аж світився блідістю, притаманною тим, хто проводить життя в чотирьох стінах. Зустрівши його на вулиці, Вікторія навіть не звернула б уваги на цього чоловіка або ж узяла б його за урядового чиновника середньої ланки чи, може, за нотаріуса з провінції, який навідався до столиці, щоб сходити до музею Прадо або до театру.
Лише уважно придивившись до цього чоловіка, можна було помітити його ясні очі, проникливі й чисті, мов кришталь, які неначе постійно щось вираховували. Він дивився на Вікторію майже не кліпаючи, і його очі здавалися ще більшими за скельцями окулярів у завеликій роговій оправі, що надавала йому дещо жіночного вигляду.
– Доброго ранку, Аріадно, – мовив чоловік. – Сідай, будь ласка.
Вікторія роззирнулася довкруги. Схопивши з полички свічник, вона погрозливо замахнулася ним. Чоловік, не змінившись на обличчі, підняв накривку з однієї із таць і принюхався.
– Дивовижні пахощі. Ти, мабуть, неабияк зголодніла.
Чоловік не виявляв наміру наблизитися, однак Вікторія на опускала свічника.
– Не думаю, що тобі це потрібно, Аріадно, – терпляче промовив він.
– Мене звати не Аріадна. Мене звати Вікторія. Вікторія Санчіс.
– Присядь, будь ласка. Тут ти в безпеці, і тобі немає чого боятися.
Вікторія загубилася в його гіпнотичному погляді. Аромати сніданку знову долинули до неї. Вона збагнула, що той лютий біль, який стискав її нутрощі, був просто голодом. Поставивши свічник на поличку, вона дуже повільно підійшла до столу. Сіла, не відриваючи очей від чоловіка, який зачекав, доки Вікторія займе місце, а потім налив їй філіжанку кави з молоком.