– Навіщо? Вальс мертвий.
– Щоб відновити справедливість. Так, Вальс мертвий, але багато хто з тих сотень людей, чиї життя він зруйнував, досі живі, і вони заслуговують на справедливість.
Вікторія недовірливо поглянула на нього.
– То ви цього шукаєте? Справедливості?
– Ми шукаємо правди.
– Хто це, ви?
– Ми – це група громадян, які поклялися присвятити своє життя служінню нашій батьківщині, щоб зробити Іспанію справедливішою, чеснішою і відкритішою країною.
Вікторія розреготалася. Леандро дивився на неї з серйозним виразом на обличчі.
– Я й не сподіваюся, що ти мені повіриш. Відразу. Але я збираюся довести тобі, що ми – це ті, хто намагається змінити все зсередини, тому що інакше нічого змінити неможливо. Ми прагнемо відродити цю країну й повернути її людям. Ми – ті, хто важить своїм життя, аби те, що сталося з тобою і твоєю сестрою, те, що сталося з твоїми батьками, ніколи більше не повторилося, щоб ті, хто скоїв ці злочини, заплатили за них і щоб правда вийшла на яв, адже без правди не буває справедливості, а без справедливості не буває миру. Ми виступаємо за зміни й за рух до прогресу. Ми – ті, хто прагне покінчити з державою, що служить лише купці обраних, які використовують її інституції, щоб захистити свої привілеї за рахунок простих робітників і знедоленого люду. І це не тому, що ми герої, а лише тому, що хтось має це зробити. А крім нас, більше нікому. Тому нам потрібна твоя допомога. Об’єднавшись, ми зможемо досягти нашої мети.
Запала тривала мовчанка, протягом якої вони лише дивилися одне на одного.
– А якщо я не захочу вам допомогти?
Леандро стенув плечима.
– Ніхто не може тебе до цього змусити. Якщо ти вирішиш, що не хочеш долучитися до нас і що тобі байдуже, чи буде відновлено справедливість для тих, хто зазнав такої самої долі, як і ти, я не буду тебе приневолювати. Усе в твоїх руках. Вальс помер. Для людини в твоєму становищі найлегше було б лишити все позаду й розпочати нове життя. Хто зна, можливо, я на твоєму місці так би й вчинив. Проте мені здається, що ти не така. Мені здається, що насправді для тебе важливою є не помста, а правда і справедливість. Так само – а може, й більше, – як і для нас. Мені здається, ти хочеш, щоб винні заплатили за свої злочини, а їхні жертви повернули собі те, чого їх було позбавлено, і жили з упевненістю, що люди, які втратили свої життя заради них, зробили це не намарне. Однак усе в твоїх руках. Я не маю наміру тримати тебе силою. Он двері. Ти можеш вийти звідси, коли тобі заманеться. Ми привезли тебе сюди лише тому, що тут ти в цілковитій безпеці. Тут ми можемо захистити тебе, доки не доведемо цю справу до кінця. Усе залежить від тебе.
Вікторія спрямувала погляд на двері з номера. Леандро налив собі ще одну філіжанку кави, розчинив у ній п’ять шматочків цукру і став спокійно з насолодою посьорбувати.
– Досить тобі лише попросити, і машина забере тебе й завезе, куди ти захочеш. Ти ніколи більше не побачиш мене і не почуєш про нас. Лише скажи слово.
Вікторія відчула, як усередині в неї все стиснулося.
– Тобі не обов’язково вирішувати зараз. Я знаю, через що ти пройшла, і знаю, що ти заплуталася. Що не довіряєш ні мені, ні будь-кому в світі. І це цілком зрозуміло. Я на твоєму місці також нікому б не довіряв. Але ти нічого не втрачаєш, якщо даси нам шанс. Один день. Чи навіть кілька годин. Ти можеш піти будь-якої миті, нікому нічого не пояснюючи. Але я сподіваюся, що ти цього не зробиш. Я прошу тебе цього не робити. Прошу дати нам можливість допомогти іншим.
Вікторія зауважила, що їй тремтять руки. Леандро з безмежною чулістю всміхнувся до неї.
– Будь ласка…