Якоїсь миті, крізь сльози, вона кивнула.
4
Протягом півтори години Леандро розповідав, що їм вдалося з’ясувати.
– Мені знадобилося чимало часу, щоб відновити картину того, що сталося. Зараз я коротко переповім тобі те, що ми знаємо, чи то пак думаємо, що знаємо. Ти побачиш, що в моїй розповіді будуть прогалини і що ми в дечому помиляємося. Може, навіть багато в чому. Ось тут і буде твій вихід. Якщо ти не проти, я розповідатиму те, що, як мені здається, сталося, а ти виправлятимеш мене там, де я помилятимуся. Домовились?
Голос Леандро заколисував і спонукав до покірності. Хотілося заплющити очі й лишитися бодай на якусь часину в обіймах цього голосу, вбраного у форму оксамитових слів, які видавалися правильними й логічними, хай що б не значили.
– Домовилися, – погодилася вона. – Я спробую.
Чоловік усміхнувся з вдячністю й теплотою, і Вікторія відчула себе в безпеці, захищеною від того, що чигало на неї за стінами цього готелю. Потроху, не поспішаючи, Леандро розказував їй історію, яку вона пречудово знала. Розповідь починалася, коли Аріадна була ще маленькою дівчинкою. Її батько, Віктор Маташ, познайомився тоді з чоловіком на ім’я Міґель Анхель Убач, впливовим фінансистом, чия дружина захоплювалася Маташевими книжками й переконала чоловіка звернутися до письменника, щоб той за чималий гонорар написав банкірові автобіографію.
Її батько, що зазнавав фінансової скрути, погодився на це замовлення. Після закінчення війни банкір та його дружина одного дня несподівано навідалися до Маташів у їхньому будинку на Вальвідрері, недалеко від Водної магістралі. Сеньйора Убач, набагато молодша за свого чоловіка, була однією з тих красунь, яких можна побачити на сторінках журналів. Вона не хотіла псувати свою ідеальну фігуру вагітністю, але дітей любила, чи то пак любила думку, щоб вони в неї були і щоб ними, як домашніми кошенятами чи коктейлем «Горілка-мартіні», опікувалися слуги. Убачі провели цілий день із родиною Маташів. На той час батьки подарували їй маленьку сестричку, Соню, яка тоді була ще немовлям. Прощаючись, сеньйора Убач поцілувала дівчаток і заявила, що вони просто диво. Через кілька днів до будинку на Вальвідрері вдерлися озброєні чоловіки. Батька арештували, щоб укинути пізніше до в’язниці Монтжуїк, а її з сестрою забрали, лишивши їхню тяжко поранену матір помирати.
– Поки все правильно? – запитав Леандро.
Вікторія кивнула, витираючи сльози ненависті.
Того самого вечора ті люди розділили їх із сестрою, і вона більше ніколи не бачила Соні. Їй сказали, що, коли вона не хоче, щоб її молодшу сестричку вбили, то мусить забути своїх батьків, бо вони злочинці, і що відтепер її звати не Аріадна Маташ, а Вікторія Убач. Їй пояснили, що її новим татом є дон Міґель Анхель Убач, а мамою – його дружина Федеріка, і що їй неабияк пощастило. Вона мешкатиме з ними в будинку, найгарнішому в усій Барселоні, що зветься «Ель-Пінар». Там у неї будуть слуги і все, чого вона забажає. Аріадні було десять років.
– Починаючи звідси історія стає плутаною, – попередив Леандро.
Вдалося з’ясувати, що Віктора Маташа, як і багатьох інших, було розстріляно в замку Монтжуїк за наказом тодішнього коменданта в’язниці Маурісіо Вальса, хоча офіційна доповідь зазначала, що він вчинив самогубство. Леандро гадав, що Вальс продав Вікторію Убачам в обмін на сприяння в кар’єрному рості та на пакет акцій банку, який нещодавно було створено з майна, награбованого в сотень людей, ув’язнених і здебільшого страчених невдовзі після закінчення війни.
– Знаєш, що сталося з твоєю матір’ю?
Вікторія, зціпивши губи, кивнула.
Леандро розповів, що, як йому відомо, її мати, Сусана, наступного дня після того, як забрали її чоловіка і доньок, зібралася на силі й звернулася до поліції, щоб повідомити про те, що сталося. Це була помилка. Її негайно затримали й запроторили до божевільні в Орті, де Сусану ув’язнили в осібній палаті й піддавали лікуванню електрошоком протягом п’яти років, аж доки не викинули її на пустищі за Барселоною, вирішивши, що вона вже не пам’ятає нічого, навіть власного імені.
– Однак вони помилилися.
Леандро розповів, що Сусані вдалося вижити на вулицях Барселони, жебраючи, ночуючи просто неба й риючись на смітниках у пошуках їжі. Живою її підтримувала лише надія одного дня повернути собі доньок. Минуло кілька років, коли Сусана, порпаючись на смітнику в котромусь із провулків Равалю, побачила газету з фотографією Маурісіо Вальса та його родини. На той час він уже став дуже поважною людиною, яка зоставила своє в’язничне минуле позаду. На світлині Вальса було зображено з дівчинкою, Мерседес.