– Мерседес була ніким іншим, як твоєю молодшою сестрою, Сонею. Твоя мати впізнала її, бо Соня народилася з характерною родимкою.
– У формі зірки на шиї, – почула Вікторія свій власний голос.
Леандро всміхнувся й кивнув головою.
– Вальсова дружина страждала на хронічне захворювання, яке не дозволяло їй мати дітей. Вальс вирішив лишити твою сестру собі й виховати її як свою власну доньку. Він назвав її Мерседес, на честь своєї матері. Сусана, крадучи все, що тільки вдавалося, спромоглася назбирати грошей на потяг до Мадрида. Потрапивши до столиці, вона кілька місяців стежила за шкільними подвір’ями по всьому місту, сподіваючись відшукати твою сестру. На той час Сусана вже дістала собі нове посвідчення особи. Мешкала вона в крихітній комірчині в пансіоні в районі Чуека, ночами працювала швачкою в майстерні. Удень обходила всі мадридські школи. І коли вже майже втратила надію, вона знайшла свою доньку. Сусана побачила її здалеку й одразу впізнала. Вона стала приходити щоранку. Вона підходила до огорожі й намагалася привернути увагу дівчинки. Кілька разів їй вдалося заговорити до неї. Сусана не хотіла її лякати. Пересвідчившись, що Мерседес… тобто Соня її вже не пам’ятає, твоя мати ледве не наклала на себе руки. Однак усе ж не здалася. Вона далі приходила щоранку, сподіваючись побачити доньку бодай на кілька секунд або навіть поговорити з нею, якщо та наблизиться до ґрат. Одного дня Сусана вирішила, що має розповісти правду. Коли вона розмовляла з твоєю сестрою, нагодилися Вальсові охоронці. Вони вистрілили їй у голову просто на очах у дівчинки. Може, зробимо перерву?
Вікторія заперечно хитнула головою.
Леандро взявся далі оповідати те, що знав про життя Вікторії в золотій темниці, яка називалася «Ель-Пінар». Із часом каудильйо поставив Міґеля Анхеля Убача на чолі групи банкірів і вельмож, що фінансували армію під час війни, і доручив йому розробити нову структуру національної економіки. Убач покинув Барселону й переїхав разом із родиною до великого будинку в Мадриді. Вікторія завжди ненавиділа цей будинок і по якомусь часі втекла з нього, зникнувши на кілька місяців. Знайшли її за дивних обставин на березі моря біля містечка Сан-Фаліу-да-Ґішулс, за сотню кілометрів від Барселони.
– Ось тут починається одна з найбільших прогалин у тому, що нам вдалося з’ясувати, – сказав Леандро. – Ніхто не знає, ні де ти була ці кілька місяців, ні з ким. Нам відомо лише те, що невдовзі після твого повернення до Мадрида однієї ночі 1948 року в будинку спалахнула жахлива пожежа, яка знищила його до пня. Банкір та його дружина Федеріка загинули під час цієї пожежі.
Леандро зазирнув в очі Вікторії, однак та не розтулила губ.
– Я розумію, що тобі дуже складно й боляче про це говорити, однак нам дуже важливо знати, що з тобою відбувалося протягом цих місяців.
Жінка лише міцніше стиснула губи. Леандро кивнув, виявляючи терплячість.
– Не обов’язково сьогодні.
Чоловік повів далі свою розповідь.
Осиротіла Вікторія, спадкоємиця величезних статків, опинилася під опікою молодого адвоката на ім’я Іґнасіо Санчіс, призначеного виконавцем заповіту Убачів. Санчіс був розумним молодим чоловіком, якого Убач іще зовсім юного взяв під своє крило. Сирота, він учився на стипендію, яку надавав Фонд Убача. Подейкували, що Іґнасіо насправді незаконний син банкіра, результат його позашлюбних стосунків із відомою на той час акторкою.
Маленька Вікторія завжди відчувала особливий зв’язок між ними. Обох їх було оточено всіма розкошами й привілеями, які могла купити імперія Убача, і, попри це, обоє були самотніми в цьому світі. Іґнасіо Санчіс часто приходив до родинного будинку Убачів, щоб у садку обговорити з банкіром його справи. Вікторія стежила за ним із горішнього вікна. Одного дня Санчіс застав її, коли вона плавала в басейні, і розповів, що ніколи не знав своїх батьків і що виріс у сиротинці в Ла-Наваті. Відтоді, коли Санчіс приходив до них, Вікторія більше не ховалася від нього й завжди спускалася, щоб привітатися.
Сеньйора Убач Ігнасіо не жалувала й забороняла своїй доньці розмовляти з ним. Казала, що він голодранець. Господиня дому вбивала нудьгу, проводячи час зі своїми двадцятирічними коханцями в розкішних мадридських готелях або відсипаючись після гулянок у своїй кімнаті на четвертому поверсі. Вона так ніколи й не дізналася, що Вікторія і молодий адвокат зробилися найкращими друзями, які читали разом книжки і яких поєднала така близькість, якої ніхто в світі, навіть сеньйор Убач, і уявити не міг.
– Одного дня я сказала йому, що ми однакові, – зізналася Вікторія.
Після трагічної загибелі Убачів у пожежі, що знищила їхній будинок, Іґнасіо став офіційним опікуном Вікторії, доки вона не досягла повноліття, а потім її чоловіком. Звісно, пересудів було чимало. Стверджували, що це шлюб із розрахунку, дехто називав його найвигіднішим шлюбом століття. Почувши ці слова, Вікторія гірко посміхнулася.