– Гадаю, на сьогодні досить. Тобі треба відпочити. Перед нами нелегке завдання.
– Ви йдете? – запитала Вікторія.
– Не бійся. Я буду недалеко. Знай, що тебе пильнують і охороняють. Я хочу попросити твого дозволу замкнути двері. Це не для того, щоб тримати тебе тут в ув’язненні, а лише для того, щоб ніхто, кому не слід, не зміг до тебе зайти. Можна це зробити?
– Так.
– Якщо тобі щось буде потрібно – будь-що, – лише натисни на дзвоник, і за кілька секунд хтось обов’язково з’явиться.
– Мені хотілося б щось почитати. Чи можна було б дістати якісь книжки мого батька?
– Звісно. Я накажу, щоб тобі їх принесли. А зараз спробуй відпочити й поспати.
– Не знаю, чи я зможу заснути.
– Якщо хочеш, ми можемо тобі допомогти…
– Знову заспокійливим?
– Це лише ліки. Ти почуватимешся краще. Але тільки, якщо ти не проти.
– Гаразд.
– Я повернуся завтра вранці, і ми почнемо помалу-помалу відновлювати все, що сталося.
– Скільки мені доведеться тут бути?
– Недовго. Кілька днів. Тиждень щонайбільше. Доки ми не дізнаємося, хто стоїть за всім цим. Доки винуватця не затримано, ти будеш усюди в небезпеці. Ендайя та його люди шукають тебе. Нам вдалося вирятувати тебе з «Ель-Пінару», але цей чоловік не відступить. Він ніколи не відступає.
– Як це все було? Я не пам’ятаю…
– Ти була приголомшена. Двоє наших втратили життя, щоб витягнути тебе звідти.
– А Вальс?
– Уже було запізно. Не думай зараз про це. Відпочивай, Аріадно.
– Аріадно, – повторила вона. – Дякую.
– Тобі дякую, – відказав Леандро, рушаючи до дверей.
Щойно вона лишилася на самоті, Вікторію заполонила тривога і якась непоясненна порожнеча. На весь номер не було жодного годинника, а коли вона відслонила фіранки, то побачила, що вікна не відчиняються і заклеєні ззовні білим папером, який пропускав світло, однак не дозволяв нічого побачити.
Вікторія пустилася безцільно блукати по номеру, опираючись спокусі натиснути на кнопку дзвоника, який Леандро залишив на столі у вітальні. Зрештою, втомившись досліджувати границі своїх апартаментів, вона повернулася до спальні. Сіла за туалетний столик і поглянула на своє відображення в дзеркалі. Відтак усміхнулася сама до себе.
– Правда, – почула вона власний шепіт.
5
По той бік дзеркала Леандро вивчав її бліде й сумовите обличчя. Аріадна видавалася однією з тих понівечених душ, які збилися з дороги, проте й далі вірять, ніби прямують кудись. Його завжди захоплювала дивовижна річ: знаючи мову поглядів і часу, в обличчі людини можна впізнати ту дитину, якою вона колись була, і насолодитися моментом, коли світ устромлює в неї свій затруєний дротик і дух її починає старіти. Люди – наче ляльки-маріонетки або накрутні іграшки – усі мають сховану пружину, завдяки якій можна було керувати їхніми рухами й змушувати їх бігти туди, куди забажає лялькар. Леандро розкошував – а може, це була його пожива, – коли жертви рано чи пізно припиняли опір і піддавалися каламутному бажанню поступитися перед його волею, отримати його благословення й віддати свою душу в обмін на схвальну усмішку й на погляд, що дає їм віру.
Ендайя, що сидів коло нього, недовірливо поглядав на жінку.
– Мені здається, ми марнуємо час, сеньйоре, – сказав він. – Дайте мені годинку, і я витягну з неї все, що вона знає.
– У тебе було достатньо годинок. Крім тортур, є й інші методи. Ти роби свою роботу, а я робитиму свою.
– Так, сеньйоре.
Невдовзі на сцені з’явився лікар. Леандро щонайретельніше підбирав його. Він мав приємний вигляд сімейного терапевта – приязний шістдесятилітній чоловік в окулярах, вусатий мудрець, який міг бути дядечком або дідусем, солодким, наче мед. Навіть найблагочестивіші жінки не соромляться роздягнутися перед таким і дозволяють його теплим рукам обмацувати себе, тим часом зводячи очі до неба й шепочучи: «Які у вас ніжні руки, лікарю!»
Цей чоловік не був лікарем, але ніхто про це ніколи не здогадався б, побачивши, як він накульгує ветеранською ходою, вбраний у сірий костюм, в окулярах і з валізкою в руці. Він був хіміком. Одним із найкращих. Леандро спостерігав, як він допоміг Аріадні лягти на ліжко, закасав їй рукав і поміряв пульс. Шприц був зовсім маленький, а голка така тонюсінька, що жінка навіть не змінилася на обличчі. Леандро всміхнувся подумки, побачивши, як погляд Аріадни згасає, а тіло втрачає пружність. За кілька секунд вона поринула в хімічний сон, який триватиме щонайменше годин шістнадцять, можливо, й більше, зважаючи, що йдеться про жінку тендітної тілобудови. Вона плаватиме у морі спокою, без жодних сновидінь, у стані забуття й цілковитої втіхи, що помалу-помалу запускатимуть пазурі в її нутро, в її кров і мозок. День за днем.