– Це не вб’є її? – запитав Ендайя.
– За умови належного дозування – ні, – відповів Леандро. – Принаймні поки що.
Лікар сховав свої інструменти до валізки, укрив Аріадну й вийшов зі спальні. Проходячи перед дзеркалом, він кивнув із шанобливою послужливістю. Леандро чув за спиною нетерпляче дихання Ендайї.
– Щось іще? – запитав він.
– Ні, сеньйоре.
– У такому разі я дякую тобі за те, що доставив її сюди цілою і неушкодженою, але тут для тебе роботи більше нема. Повертайся до Барселони і знайди Алісію Ґріс.
– Найпевніше, вона мертва, сеньйоре…
Леандро обернувся.
– Алісія жива.
– З усією належною повагою, сеньйоре… Звідки ви це знаєте?
Леандро подивився на нього, наче на худобину, розумові здібності якої сягають тих меж, яких сягають.
– Я знаю.
6
Алісія розплющила очі у кволому світлі свічок. Перше, що вона зауважила, – це те, що, як на небіжчицю, відчуває занадто сильну спрагу. Друге – обличчя чоловіка з сивим волоссям і бородою, що сидів поруч і дивився на неї крізь маленькі круглі окуляри. Своїми рисами чоловік дещо скидався на Бога, зображеного в катехізисі, який Алісію змушували читати в сиротинці.
– Ви прибули з небес? – запитала вона.
– Навіть не сподівайтеся. Я з Матазапери.
Лікар Сольдевіла взяв її зап’ясток і, дивлячись на годинник, став рахувати пульс.
– Як ви себе почуваєте? – поцікавився він.
– Дуже пити хочеться.
– Знаю, – мовив Сольдевіла, не виявивши, однак, жодного наміру дати їй води.
– Де я?
– Хороше запитання.
Лікар відгорнув укривало, і Алісія відчула його руки на своєму тазі.
– Відчуваєте щось, коли я натискаю?
Вона кивнула.
– Біль?
– Спрагу.
– Я знаю. Але мусите потерпіти.
Перед тим як накрити її, лікар затримав погляд на чорному шрамі, що обплітав її стегно. Алісія прочитала жах у його очах, хоч як він не намагався його приховати.
– Я вам лишу дещо для цього, але будьте обережною. Ви ще заслабкі.
– Я звикла до болю, лікарю.
Лікар Сольдевіла зітхнув і вкрив її.
– Я помру?
– Не сьогодні. Знаю, що це прозвучить по-дурному, але спробуйте розслабитися і відпочити.
– Наче на канікулах?
– Якось так. Принаймні спробуйте.
Лікар Сольдевіла підвівся, і Алісія почула, як він прошепотів до когось кілька слів. Почулися кроки, і довкруги її ліжка зібралося коло постатей. Вона впізнала Ферміна, Даніеля й Беа. Разом із ними був іще майже лисий чоловік із орлиним поглядом, якого Алісія, здавалося, знала все своє життя, однак не могла згадати, хто він. Фермін шепотівся з лікарем Сольдевілою. Даніель полегшено всміхався. Беа поруч із ним дивилася з недовірою просто в очі Алісії. Фермін присів навпочіпки коло пацієнтки й поклав руку їй на чоло.
– Ти вже двічі мало не померла в мене на руках, і мені це вже починає набридати. Обличчя маєш, як у небіжчиці, то правда, але загалом ти цвітеш і пахнеш, мов ружа. Як ти себе почуваєш?
– Хочу пити.
– Не збагну чому. Ти випила щонайменше вісімдесят відсотків моєї крові.
– Доки не анестезія повністю не вийде, вам не можна пити, – сказав лікар Сольдевіла.
– Це не страшно, ось побачиш, – заспокоїв її Фермін. – Анестезія проходить, як роки в семінарії: суцільне солодійство.
Лікар Сольдевіла метнув на нього нищівний погляд.
– Намагайтеся не турбувати пацієнтку своїми непристойностями, якщо вам не тяжко.
– Мовчу, як у могилі, – виголосив Фермін і перехрестився, щоб надати більшої ваги своїм словам.
Лікар Сольдевіла щось невдоволено пробурчав.
– Я повернуся завтра вранці. А доти треба, щоб ви чергували коло неї. За найменшої ознаки лихоманки, запалення чи зараження відразу викликайте мене. О будь-якій годині. Хто лишиться першим? Ні, тільки не ви, Ферміне.
Беа виступила вперед.
– Я лишуся, – мовила вона тоном, який не лишав можливості для суперечки. – Ферміне, я зоставила Хуліана з Софією, але хвилююся, тому що він орудує нею, як собі хоче. Я подзвонила Бернарді, щоб вона прийшла до нас і наглянула за ним. Вони можуть спати в нашій спальні. Чисті простирадла я лишила в комоді, Бернарда знає, де все є. Даніель спатиме на канапі.
Даніель кинув погляд на свою дружину, але рота не розтулив.
– Не турбуйся. Я заколисаю пестунчика так, що він спатиме, як бабак. Крапля коньяку з медом у молоці робить дива.
– Не смій споювати мого сина. І будь ласкавий не говорити з Хуліаном про політику, бо він потім усе повторює.
– Слухаюсь. Оголошується безстрокове обмеження на політінформацію.