– Спочатку стріляєш у ноги, вище колін. І чекаєш. Дивишся, як він повзе. Потім всаджуєш кулю в живіт. І чекаєш. Нехай корчиться. Потім пускаєш ще одну кулю в груди, у правий бік. І чекаєш. Чекаєш, доки легені йому заповняться кров’ю і він захлинеться власним лайном. Лише тоді, коли він уже виглядатиме мертвим, робиш три останні постріли в голову. Один у потилицю, один у скроню, один у підборіддя. Зброю викинеш у річку Бесос, недалеко від пляжу, і течія віднесе її в море.
Можливо, тоді течія віднесе назавжди також біль і ненависть, які зараз точили йому нутро.
– Даніелю?
Він підвів голову й побачив Беа. Він не помітив, як вона ввійшла.
– Даніелю, ти добре себе почуваєш?
Він кивнув.
– Ти весь блідий. Ти впевнений, що все гаразд?
– Так, усе чудово. Трохи втомлений, не виспався як слід. Ось і все.
Даніель продемонстрував свою, відому всій окрузі ще зі школи, привітну усмішку. Добряга Даніель Семпере – жодна мати б не відмовилася від такого чоловіка для своєї доньки. Людина, яка не ховає пітьми у своєму серці.
– Я купила тобі апельсинів. Тільки не показуй Фермінові, бо той глитне їх за одним присідом, як минулого разу.
– Дякую.
– Даніелю, що сталося? Ти не хочеш мені розповісти? Це через Алісію? Через цю поліцію?
– Нічого не сталося. Я трохи хвилююся. Це нормально. Але ми виплутувалися і з гірших приключок. Виплутаємось і з цієї.
Даніель ніколи не вмів брехати. Беа зазирнула йому в очі. Уже кілька місяців те, що вона бачила в них, лякало її. Вона підійшла до чоловіка й пригорнула його. Даніель дозволив їй обійняти себе, однак не сказав нічого, наче Беа тут і не було. Вона поволі відсторонилася. Поклала сумку з закупами на стіл і опустила очі.
– Піду по Хуліана.
– Чекатиму на вас.
9
Минуло чотири дні, перш ніж Алісія змогла підводитися з ліжка без допомоги. Час, здавалося, зупинив свій плин відтоді, як вона потрапила до цього місця. Більшу частину дня дівчина проводила між сном і явою, не виходячи з того приміщення, до якого її помістили. Там була жаровня, до якої Ісаак щокілька годин підкладав дров, а легку завісу півтемряви ледь-ледь порушував вогник свічки або олійного ліхтаря. Медикаменти, які лікар Сольдевіла лишив, щоб притлумити біль, занурювали Алісію в драглисту дрімоту, із якої вона зрідка виринала, щоб побачити Ферміна або Даніеля, які чатували над нею. Гроші не дають щастя, а ось хімія іноді може наблизити нас до нього.
Коли до Алісії повернулося непевне розуміння того, хто вона і де перебуває, дівчина почала пробувати вимовляти слова. На більшість її запитань відповідали раніше, ніж вона формулювала їх до кінця. Ні, ніхто її тут не знайде. Ні, зараження, якого так боялися, нема, і лікар Сольдевіла вважає, що одужання йде за планом, хоча Алісія досі ще дуже слабка. Так, із Фернандіто все гаразд, він цілий і неушкоджений. Сеньйор Семпере запропонував йому підробіток: розносити замовлення й забирати партії книжок, закуплені в приватних осіб. Хлопець багато розпитував про Алісію, утім, за словами Ферміна, дещо менше після того, як зіштовхнувся у книгарні з Софією і досягнув, здавалося б, неможливого: побив свій власний рекорд отетеріння. Алісія була рада за нього. Приречений на муки кохання, нехай він краще страждає заради когось, хто на це заслуговує.
– Залюбливий він бідака, – казав Фермін. – Несолодко йому доведеться в житті.
– Тому, хто не здатен кохати, ще тяжче, – вихопилося в Алісії.
– У мене таке враження, що ці ліки погано впливають на твій мозок, Алісіє. Доки ти не схопила гітару й не почала співати псалми, треба буде попросити нашого ескулапа, щоб він обмежив твою дозу дитячим аспірином.
– Не позбавляй мене тої дрібки розкоші, яка мені ще залишилася.
– Якою розбещеною ти стала, їй-богу!
Ступінь розбещеності був недооцінений. Алісії бракувало білого вина, імпортних цигарок і самотності. Ліки притупляли її почуття, і цього було досить, щоб задовольнитися спокійним перебігом днів у приємному товаристві цих добрих людей, які врятували їй життя і, схоже, переймалися одужанням Алісії більше, ніж вона сама. Іноді, занурюючись у цей хімічний бальзам, дівчина казала собі, що найкраще було б опуститися аж на дно й зостатися там у вічному сні. Але рано чи пізно вона прокидалася знову й пригадувала, що на смерть заслуговують тільки ті, хто сплатив усі свої рахунки.