Не раз Алісія прокидалася в півтемряві й бачила Ферміна, що, замислившись, сидів на стільці коло неї.
– Котра година, Ферміне?
– Відьмина. Себто твоя.
– Ти колись узагалі спиш?
– Я ніколи не був сплюхом. Мистецтво безсоння – ось це моє. Ось коли помру, матиму вдосталь часу, щоб виспатися.
Фермін дивився на неї з сумішшю ніжності й недовіри, що дратувала Алісію.
– Ти мені ще не пробачив, Ферміне?
– Нагадай-но, що я маю тобі пробачити, а то щось я не похоплю.
Алісія зітхнула.
– Те, що не розшукала тебе й не дала знати, що не померла тої ночі під час бомбардування. Те, що лишила тебе жити з почуттям провини, буцімто ти підвів мене й моїх батьків. Те, що коли повернулася до Барселони і коли ти впізнав мене на Французькому вокзалі, вдала, наче не знаю тебе, й змусила думати, що ти божеволієш чи що тобі ввижаються привиди…
– А, ти про це…
Фермін кисло посміхнувся, однак в очах його у світлі свічок блищали сльози.
– То ти мені пробачиш?
– Я поміркую над цим.
– Мені дуже треба, щоб ти пробачив. Я не хочу помирати з таким тягарем.
Якусь хвилю вони мовчки дивилися одне на одного.
– Ти препогана акторка.
– Я чудова акторка. Просто річ у тому, що через усю ту гидоту, яку прописав мені лікар, я забула свою роль.
– Ти знаєш, мені тебе анітрохи не шкода.
– Я не хочу, щоб мене жаліли, Ферміне. Ні ти, ні будь-хто інший.
– Волієш, щоб тебе боялися?
Алісія вищирилася, показавши зуби.
– Ну, боятися я тебе теж не стану, – вирік він.
– Це тому, що ти мене погано знаєш.
– Раніше ти мені подобалася більше, коли була бідолашкою при смерті.
– То ти мені пробачаєш?
– Що тобі з мого пробачення?
– Мені не подобається думати, що через мене ти зробився янголом-охоронцем Даніеля та його родини.
– Я бібліографічний дорадник книгарні «Семпере й сини». Янгольські функції – це твоя вигадка.
– Ти впевнений, що не вважаєш, ніби, врятувавши одну порядну людину, зможеш урятувати весь світ, або принаймні зберегти ймовірність того, що в ньому лишиться щось хороше?
– Хто тобі сказав, що ти порядна людина?
– Я кажу про Семпере.
– А хіба в глибині душі тобі не байдуже, моя люба Алісіє?
– Я не вважаю, що у цьому світі є щось порядне, заради чого його варто рятувати, Ферміне.
– Насправді ти так не думаєш. Просто ти боїшся визнати, що таки є.
– Або ж ти боїшся визнати, що нема.
Фермін невдоволено чмихнув і сягнув рукою у кишеню свого габардинового пальта за ласощами.
– Облишмо краще цю претензійність, – вирішив він. – Ти лишайся зі своїм нігілізмом, а я лишуся з моїм «Суґусом».
– Обидві цінності – щонайнадійніші.
– Коли вони є.
– Поцілуй мене на добраніч, Ферміне.
– Які у нас із тобою можуть бути поцілунки?!
– У щічку.
Фермін повагався, але зрештою таки нахилився й торкнувся губами її чола.
– Спи вже, сукубе.
Алісія заплющила очі й усміхнулася.
– Я тебе дуже люблю, Ферміне.
Почувши, як він мовчки заплакав, вона простягнула руку й намацала Фермінову. Ось так, міцно сплівши пальці, вони й заснули в теплі свічки, що догоряла.
10
Двічі або тричі на день Ісаак Монфорт, сторож цього місця, приносив їй склянку молока, тости, намащені мармеладом і маслом, і якісь фрукти або солодощі з кондитерської «Ескрібá» – почастунки, які зазвичай купляються тільки в неділю. У Ісаака, окрім літератури і самітницького життя, були свої слабкості, а найпаче ті, що з лісовими горіхами й вершковим кремом. Після численних прохань сторож став приносити також старі газети, попри те що лікар Сольдевіла дивився на це кривим оком. Так Алісія прочитала все, що преса опублікувала про смерть Маурісіо Вальса, і відчула, як кров знову закипає їй у жилах. «Це те, що тебе врятувало, Алісіє», – подумала вона.
Старий Ісаак, хоч і видавався чоловіком злостивим, насправді був лагідний на вдачу і неабияк прихилився до Алісії, що було доволі помітно. Сторож казав, що вона схожа на його доньку, яка загинула. Її звали Нурія. Він завжди носив із собою два її портрети: на одному зображена була загадкова на вигляд жінка з сумним поглядом, а на другому – усміхнена дівчинка, що обіймала чоловіка, у якому Алісія впізнала молодшого на кілька десятків років Ісаака.
– Вона пішла від мене, так і не дізнавшись, як сильно я її любив, – казав сторож.
Іноді, коли він приносив тацю з їжею і Алісія змушувала себе проковтнути два чи три шматочки, Ісаак поринав у спогади й починав розповідати про Нурію та про свої докори сумління. Алісія слухала. Вона здогадувалася, що старенький сторож іще нікому не звіряв свій смуток. Провидінню заманулося надіслати йому цю чужу жінку, яка здалася йому подібною на ту людину, яку він любив найдужче, щоб тепер, коли вже запізно, коли в цьому вже немає жодного сенсу, Ісаак зміг знайти розраду і спробував урятувати Алісію, віддавши ту ніжність і тепло, які їй не належали. Часом, говорячи про доньку, старенький починав плакати, коли спогади змагали його. Тоді він ішов і не повертався протягом кількох годин. Щирий біль любить самоту. Алісія, по правді сказати, відчувала полегшення, коли Ісаак забирав свою безмежну скорботу, щоб побиватися на самоті, адже єдиний біль, якого вона так і не навчилася терпіти, – це біль, який відчуваєш, коли перед тобою плаче стара людина.