– Я думав, що тільки в мене безсоння, – промовив він.
– Спання для тих, хто любить сни.
– Я заварив собі ромашкового чаю, він допомагає мені заснути. Пригостити тебе?
– Хіба якщо ми туди чогось доллємо.
– У мене є тільки старе бренді, яким я не став би навіть прочищати водопровід.
– У мене невибагливий смак.
– А що скаже лікар Сольдевіла?
– Те, що кажуть усі лікарі: що тебе не вбиває, тебе відгодовує.
– А тобі б не завадило трохи відгодуватися.
– Я маю це у своїх планах.
Алісія пройшла зі старим сторожем до його оселі й сіла за стіл, тимчасом як Ісаак налив дві філіжанки чаю і, понюхавши бренді з пляшки, крапнув трохи до кожної.
– Непогано, – мовила Алісія, покуштувавши напій.
Вони мовчки спокійно сьорбали чай, наче давні друзі, яким не потрібні слова, щоб насолоджуватися своїм товариством.
– Ти маєш добрий вигляд, – урешті промовив Ісаак. – Гадаю, це значить, що скоро ти нас покинеш.
– Якщо я лишуся, добра від цього нікому не буде, Ісааку.
– Тут не так уже й погано, – мовив сторож.
– Якби в мене не було незавершених справ, жодне інше місце у світі не видалося б мені кращим.
– Ти вільна повернутися сюди коли завгодно, хоча щось мені підказує, що того дня, коли ти підеш, ти підеш назавжди.
Алісія лише всміхнулася.
– Тобі потрібна буде нова одежа і все таке. Фермін каже, що за твоїм домом стежать, тому не думаю, що це хороша ідея – брати щось звідти. Тут у мене лишився деякий одяг Нурії, можливо, тобі підійде, – запропонував старий сторож.
– Мені б не хотілося…
– Ти вчиниш мені честь, якщо приймеш речі моєї доньки. Гадаю, моїй Нурії теж хотілося б, щоб вони дісталися тобі. До того ж мені здається, ви маєте однаковий розмір.
Ісаак підійшов до шафи, дістав звідти валізу й приніс її до столу. Відтак відчинив її, і Алісія зазирнула всередину. Там був одяг, взуття, книжки й інші речі, побачивши які, дівчина відчула безмежний смуток. Хоча вона ніколи не була знайомою з Нурією Монфорт, Алісія вже почала звикати до чарів її присутності, якими було сповнене це місце, до розповідей її батька, який говорив про неї так, наче донька досі була поруч. Побачивши залишки кораблетрощі життя Нурії, зібрані у старій валізі, яку бідолаха беріг, щоб урятувати свої спогади про мертву доньку, дівчина не змогла відшукати потрібних слів і лише кивнула.
– Якісні речі, – зрештою промовила Алісія, що мала око, нагострене на фірмові етикетки, і на дотик відчувала якість тканини.
– Моя Нурія витрачалася тільки на книжки й на одяг, бідолашка. Її мати завжди казала, що вона має вигляд якоїсь кіноакторки. Якби ти могла її побачити… Сама втіха для очей…
Алісія взялася перебирати одяг у валізі й побачила, що поміж складками щось видніється. Це виявилася біла фігурка заввишки сантиметрів десять. Алісія взяла її й оглянула на світлі лампи. Фігурка була гіпсова й зображала янгола з розпростертими крилами.
– Давно я її не бачив. Навіть не знав, що Нурія її зберігала. Це була одна з її улюблених іграшок у дитинстві, – пояснив Ісаак. – Пам’ятаю той день, коли ми купили їй цього ангелика на ринку «Санта-Люсія», біля собору.
Фігурка видавалася порожнистою. Провівши пальцем по тулубу янгола, Алісія відчинила крихітну затулку й пересвідчилася, що всередині є маленька схованка.
– Нурія полюбляла лишати таємні повідомлення в ангеликові. Вона ховала його десь у будинку, а я мав його відшукати. Така була наша гра.
– Він прекрасний, – сказала Алісія.
– Залиш його собі.
– Ні-ні, у жодному разі…
– Будь ласка. Цей янгол уже давно не розносить повідомлення. Ти знайдеш йому добре застосування.
Ось так і сталося, що Алісія, уперше в житті, заснула з маленьким янголом на сторожі, якого вона попрохала, щоб якомога швидше забратися звідси, від цих людей із чистими душами, і ступити на той шлях, що чекав на неї, шлях назад до самого осердя темряви.
– Туди тобі зі мною не можна, – прошепотіла вона ангеликові.
11
Леандро приходив щодня рівно о восьмій тридцять ранку. Він чекав на неї у вітальні за столом, на якому вже було подано сніданок і стояла ваза з незмінно свіжими квітами. На той час Аріадна Маташ не спала вже годину. Будити її було доручено лікареві, який тепер уже заходив до спальні, не стукаючи, й облишив усі формальності. Із лікарем завжди приходила медсестра, від якої Аріадна ні разу не почула ні слова. Передусім їй робили ранковий укол, завдяки якому жінка розклеплювала очі й пригадувала, хто вона. Потім медсестра її підводила, роздягала, вела до ванної кімнати, де ставила під душ на десять хвилин. Опісля вдягала її у вбрання, яке здавалося Аріадні знайомим, начебто вона купляла його колись. Одяг її ніколи не повторювався. Поки лікар міряв їй пульс і тиск, медсестра зачісувала її та підфарбовувала, бо Леандро подобалося, коли вона мала гожий вигляд. Коли Аріадна сідала за стіл разом із ним, світ повертався на своє місце.