– Якщо ви гадаєте, що мені її шкода, то дарма.
– Донья Мануела знала, що Убач знущається з тебе?
– Вона була єдиною, кому я про це розповіла.
– І що вона тобі сказала?
– Щоб я мовчала. Що у чоловіків, які займають важливе становище, є свої потреби і що з часом я усвідомлю, що Убач мене дуже любить.
– Що сталося тої ночі?
– Ми з Давидом покинули гараж і їхали цілу ніч.
– Куди?
– Ми були в дорозі кілька днів. Чекали, доки настане ніч, а тоді рушали сільськими дорогами й путівцями. Коли ми зупинялися на заправках, Давид наказував мені лежати, накрившись ковдрою, на задньому сидінні, щоб мене не побачили. Іноді я засинала, а коли прокидалася, то чула, як він розмовляє з кимось, наче хтось сидів коло нього, на пасажирському сидінні.
– Той Кореллі?
– Так.
– Тобі не було страшно?
– Мені було його шкода.
– Куди він тебе привіз?
– До одного селища в Піренеях, де він переховувався кілька днів після свого повернення до Іспанії наприкінці громадянської війни. Воно називалося Булбí й лежало зовсім близько від містечка Пучсарда, біля самого кордону з Францією. Там був покинутий будинок, який під час війни правив за шпиталь. Здається, «Торре-дель-Ремеї» він називався. Там ми провели кілька тижнів.
– А чому Мартін привіз тебе саме туди? Він не пояснив?
– Сказав, що це безпечне місце. Там жив один давній друг Давида, який раніше влаштував йому перехід через кордон, місцевий письменник, Альфонс Бросель. Він допомагав нам із одягом і харчами. Без нього ми загинули б від голоду й холоду.
– Мартін, либонь, обрав це місце через якусь іншу причину.
– У нього з цим місцем були пов’язані якісь спогади. Давид ніколи не розповідав мені, що там сталося, але я знаю, що те містечко мало для нього якесь особливе значення. Давид жив у минулому. Коли прийшла зима і нам стало зовсім скрутно, Альфонс порадив поїхати звідти й дав трохи грошей на дорогу. Люди починали шепотітися. Давид знав одне місце на узбережжі: невеличкий півострів, що вклинювався в море, де ще один його давній приятель, багатій на ім’я Педро Відаль мав віллу, у якій ми могли б переховатися принаймні до літа. Давид добре знав цей будинок. Думаю, він там бував раніше.
– Це було те містечко, де тебе знайшли кілька місяців по тому? Сан-Фаліу-да-Ґішулс?
– Будинок розміщувався кілометрів за два від нього, у місцевості, що називається С’Аґаро, біля бухти Сан-Поль.
– Я знаю це місце.
– Будинок стояв посеред скель, біля дороги, що зветься Камі-да-Ронда. Зимою у ньому ніхто не жив. Це було щось на кшталт тих просторих літніх котеджів, якими заможні родини забудовують передмістя Барселони й Жирони.
– І там ви перебули ту зиму?
– Так. Доки не настала весна.
– Коли тебе знайшли, ти була сама. Мартіна з тобою не було. Куди він подівся?
– Я не хочу говорити про це.
– Якщо хочеш, ми можемо зробити перерву. Я покличу лікаря, щоб він тобі дав якісь ліки.
– Я хочу вийти звідси.
– Ми це вже обговорювали, Аріадно. Тут ти в безпеці. Під нашим захистом.
– Хто ви?
– Я Леандро. Ти ж знаєш. Твій друг.
– У мене немає друзів.
– Ти нервуєшся. Гадаю, буде краще, якщо ми закінчимо на сьогодні. Відпочивай. Я скажу лікареві, щоб прийшов.
У номері-люкс готелю «Палас» завжди був вівторок.
– Сьогодні в тебе чудовий вигляд, Аріадно.
– Мені дуже болить голова.
– Це тимчасово. У тебе низький тиск. Зі мною таке теж трапляється. Ковтни цю пігулку, і все минеться.
– Що це?
– Лише аспірин, та й годі. До речі, ми перевірили те, що ти мені розповідала про будинок у С’Аґаро. Він справді належав донові Педро Відалю, що походив із однієї з найвпливовіших барселонських родин. Як нам вдалося з’ясувати, він був кимось на зразок наставника для Давида Мартіна. У поліційному звіті зазначено, що Давид Мартін убив свого старшого товариша в його будинку в Педральбес через те, що Відаль одружився з жінкою, яку кохав Мартін, такою собі Крістіною.
– Це брехня. Відаль наклав на себе руки.
– Це тобі розповів Давид Мартін? Видається так, що в глибині душі він був доволі мстивим чоловіком. Вальс, Відаль… Людям притаманно втрачати голову від ревнощів.
– Давид кохав Ізабеллу.
– Ти мені вже казала. Але мої джерела цього не підтверджують. Як він зійшовся з Ізабеллою?
– Вона була його ученицею.
– Я не знав, що письменники беруть собі учнів.
– Ізабелла була дуже впертою.
– Тобі це розказав Мартін?
– Давид багато розповідав про неї. Тільки це й тримало його живим.