– Я не знаю, який список ти маєш на увазі.
– Той, який ти знайшов у книзі в своєму кабінеті. Той, який був разом із тобою тої ночі, коли тебе схопили. Той, у якому було близько сорока номерів свідоцтв про народження й про смерть. Ти знаєш, який список я маю на увазі.
– У мене його вже нема. Це його шукає Леандро? Адже це на нього ти працюєш, хіба ні?
Ендайя знову сів на сходинку й байдуже поглянув на Вальса.
– Ти зробив копію?
Вальс похитав головою.
– Ти впевнений? Добре подумай.
– Мабуть, я все ж зробив одну копію.
– Де вона?
– Була у Вісенте. Мого охоронця. Перед Барселоною ми зупинилися на заправці. Я попросив Вісенте купити блокнот, переписав номери й віддав йому на той випадок, якби щось трапилося й ми розлучилися. У нього в місті була знайома людина, яку він мав попросити дістати всі ці документи й знищити їх, щойно ми позбудимося Мартіна й дізнаємося, кому ще він передав цю інформацію. Таким був наш план.
– І де зараз ця копія?
– Я не знаю. Вісенте носив її в кишені. Я не знаю, що вони зробили з його трупом.
– А більше копій, окрім тої, що була у Вісенте, не існує?
– Ні.
– Ти впевнений?
– Так.
– Ти знаєш: якщо ти мені брешеш або щось приховуєш від мене, я триматиму тебе тут невідь-скільки.
– Я тобі не брешу.
Ендайя кивнув і поринув у тривалу мовчанку. Вальс боявся, що поліціянт піде і знову залишить його самого на дванадцять, або й більше, годин. Він уже дійшов тої межі, коли короткі візити Ендайї стали для нього єдиною втіхою за весь день.
– Чому мене ще не вбили?
Ендайя всміхнувся, немовби чекав на це запитання, давно заготувавши на нього відповідь.
– Тому що ти на це не заслуговуєш.
– Леандро мене так ненавидить?
– Сеньйор Монтальво не ненавидить нікого.
– Що мені потрібно зробити, щоб заслужити це?
Ендайя зацікавлено дивився на нього.
– Зі свого досвіду я знаю, що саме той, хто найбільше чваниться своїм бажанням померти, останньої хвилини, коли дивиться смерті в зуби, задкує і скиглить, як баба.
– В очі.
– Що?
– Дивитися смерті в очі, кажуть. Не в зуби.
– Я все забуваю, що у нас в гостях така високоосвічена людина.
– То ось хто я? Один із гостей Леандро?
– Ти вже ніхто. І коли смерть прийде за тобою, вона тобі покаже свої зуби.
– Я готовий.
– Я тебе розумію. Не думай, що я не здатен зглянутися на твої страждання.
– Овва! Співчутливий кат.
– Чиє б нявчало, а твоє б мовчало. Бачиш, я теж знаю примовки. Я пропоную тобі угоду. Між мною і тобою. Якщо ти поводитимешся добре й допомагатимеш мені, я сам тебе вб’ю. Чисто й швидко. Вистрілю в потилицю. Ти навіть не помітиш. Що скажеш?
– Що я маю робити?
– Підійди ближче. Хочу тобі дещо показати.
Вальс підступив до ґрат клітки. Ендайя шукав щось у кишені свого піджака, і на якусь мить Вальсові захотілося, щоб це був револьвер і щоб поліціянт розніс голову йому тут же. Але той вийняв із кишені фотографію.
– Я знаю, що тут хтось був. Не завдавай собі клопоту заперечувати. Я хочу, щоб ти глянув на це фото і сказав мені, чи цю людину ти бачив.
Ендайя показав йому світлину. Вальс кивнув.
– Хто вона?
– Її звали Алісія Ґріс.
– Звали? Вона померла?
– Так, хоча вона цього ще не знає, – відказав поліціянт, ховаючи знімок.
– Можна я лишу собі фотографію?
Ендайя здивовано підніс брови.
– Не думав, що ти такий сентиментальний.
– Будь ласка.
– Бракує жіночого товариства, еге ж?
Ендайя поблажливо всміхнувся й погордливим жестом кинув фотографію до клітки.
– Вона твоя. Правду кажучи, дівчинка просто диво, у своєму роді. Можеш милуватися на неї цілісінькі ночі й смикати свого живчика обома руками. Пардон, однією.
Вальс дивився йому в очі без жодного виразу.
– Поводься й далі як слід і заробляй бали. Я зарезервую для тебе кулю «дум-дум» як прощальний подарунок і компенсацію за всі твої заслуги перед вітчизною.
Вальс зачекав, доки Ендайя не зникне вгорі сходів, а потім опустився навколішки, щоб підібрати фотографію.
17
Аріадна знала, що цей день стане днем її смерті. Вона зрозуміла це відразу, коли розплющила очі в номері-люкс готелю «Палас» і побачила, що котрийсь із посіпак Леандро, поки вона спала, залишив на письмовому столі перев’язаний стрічкою пакунок. Аріадна відгорнула укривало й хитким кроком підійшла до столу. Скринька була велика, біла й мала на собі витиснений золотими літерами напис «ПЕРТЕҐАС». Під стрічкою Аріадна знайшла конверт, на якому рукою було написано її ім’я. Розпечатавши його, вона дістала звідти листівку, на якій було написано:
Дорога Аріадно!