Вітальня номера-люкс була порожня. На столі, за яким вона стільки разів снідала разом із Леандро, стояла ваза з білими трояндами. Аріадна підійшла до дверей. Ті були зачинені. Жінка стала пробувати лікареві ключі один за одним, аж доки не натрапила на потрібний. Коридор – простора, устелена килимами галерея, по боках якої висіли картини й стояли статуї – навіював думки про розкішний круїзний лайнер. У коридорі не було нікого. Із сусіднього номера долинали звуки фонової музики й гудіння пилотяга. Аріадна поволі рушила. Вона пройшла перед відчиненими дверима номера, де стояв возик для прибирання, і побачила всередині покоївку, яка складала рушники. Коло ліфта Аріадна зустріла ошатно вбрану літню пару, що, помітивши її, перервала свою розмову.
– Доброго дня, – привіталася Аріадна.
Чоловік із жінкою у відповідь лише кивнули й утупили очі в підлогу. Чекали мовчки. Коли дверцята ліфта нарешті розчинилися, чоловік пропустив Аріадну й дістав дошкульний погляд від своєї компаньйонки. Ліфт рушив униз. Дама спідлоба позирала на Аріадну, критично оцінюючи її вбрання. Аріадна ввічливо усміхнулася, і жінка у відповідь холодно й різко поглянула на неї.
– Ви схожі на Евіту, – сказала вона.
Їдкий тон давав зрозуміти, що це був не комплімент. Аріадна обмежилася тим, що скромно опустила очі. Коли дверцята відчинилися на першому поверсі, пара не поворухнулася, доки Аріадна не вийшла з ліфта.
– Якась елітна шльондра, мабуть, – почула вона, як дама прошепотіла своєму супутникові.
У вестибюлі готелю було повно людей. Помітивши дорогий бутик за кілька метрів від себе, Аріадна знайшла прихисток там. Запопадлива продавчиня оглянула її з голови до ніг і, підрахувавши вартість усього того, що було на ній, усміхнулася, наче давній подрузі. Через п’ять хвилин Аріадна виходила з крамниці в модних темних окулярах, що ховали половину обличчя, а губи її палали, підведені карміновою помадою, найяскравішою, яку вона тільки змогла знайти. Непорочну діву від куртизанки відділяли лише кілька мазків.
Замаскувавшись таким чином, Аріадна спустилася сходами, що вели до виходу. Надіваючи рукавички, вона відчувала на собі погляди мешканців і персоналу готелю, що, наче рентгеном, просвічували кожен сантиметр її тіла. «Не поспішай», – сказала вона собі. Підійшовши до виходу, Аріадна зупинилася, і швейцар, що відчинив їй двері, почасти пожадливо, почасти змовницьки глянув на неї.
– Таксі, кралечко?
18
Життя, яке він цілком присвятив медицині, навчило лікаря Сольдевілу, що хвороба, яку найважче вилікувати, – це звичка. Того вечора, як це траплялося щодня відтоді, як він у недобру годину вирішив покинути практику й віддати себе на поталу другій найсмертельнішій недузі, відомій людству, – пенсії, добрий лікар визирнув на балкон свого помешкання на вулиці Пуертаферріса й пересвідчився, що день, як і майже все в цьому світі, зійшов нанівець.
Вулиці вбиралися вогнями ліхтарів, а небо набрало рожевого кольору тих благословенних коктейлів, які роблять у барі «Боадас» і якими лікар час від часу компенсував своїй печінці невигоди здорового способу життя. Це був знак. Убравшись у пальто, закутавшись у шалик і насунувши на голову капелюх барселонського сеньйора, Сольдевіла спорядився валізою, вийшов на вулицю й попрямував на свою щоденну зустріч із дивною особою на ім’я Алісія Ґріс, яка трапилася на його шляху завдяки темним справам Ферміна й родини Семпере. І до якої він відчував безмежну цікавість і слабкість, і це під час довгих безсонних ночей змушувало лікаря забувати, що він уже тридцять років не торкався здорової жінки.
Байдужий до міської метушні, він спускався Ла-Рамблою, розмірковуючи над тим, що на щастя для неї і на ганьбу для нього, сеньйорита Ґріс, без сумніву, одужала від своїх поранень не так завдяки лікарському вмінню Сольдевіли, як тому концентрованому злу, що нуртувало в жилах у цієї істоти з мороку і тіней. «Одним словом, – із сумом думав лікар, – скоро доведеться її виписувати».
Звісно, він завжди міг спробувати переконати її час від часу приходити до нього на огляд, той, що фахівці називають «контрольним візитом», утім Сольдевіла знав, що це була б така сама марна робота, як просити бенгальського тигра, із пащі якого щойно вирятувався, щоб той вертався щонеділі вранці перед месою за своєю мисочкою молока. Мабуть, для всіх, за винятком самої Алісії, буде краще, якщо вона щезне з їхніх життів якомога швидше. Досить було поглянути їй у вічі, щоб поставити цей діагноз, найпевніший з усіх, які Сольдевіла ставив протягом своєї тривалої кар’єри лікаря.