Лікар кивнув.
– Слід очікувати ще озброєних бандитів? – поцікавився він. – Запитую, щоб бути готовим.
– Наразі, гадаю, що ні, – відказав Фермін. – Але, мабуть, зайвим не буде, якщо ви зникнете на якийсь час із міста й на кілька тижнів поїдете собі на води до Мунґату в товаристві якоїсь гарячої вдовички, щоб позбутися камінців у нирках чи будь-якої іншої перешкоди в сечових протоках.
– Чи не вперше мушу визнати за вами рацію, – погодився Сольдевіла.
– Даніелю, чому б тобі не провести пана лікаря, щоб він дістався додому цілим і неушкодженим?
– Чому я? – запротестував Даніель. – Ти знову хочеш мене спекатися?
– Ну, тоді можеш послати свого сина Хуліана, хоча, як на мене, для цього завдання потрібен хтось, хто вже брав перше причастя.
Даніель кивнув хоч-не-хоч. Фермін зауважив, що погляд Беа вп’явся йому в потилицю, але вирішив наразі не звертати на це уваги. Перш ніж попрощатися з лікарем, він налив йому на коня й, побачивши, що в пляшці лишилося зовсім трішки, допив коньяк із горла. Позбувшись лікаря й Даніеля, Фермін упав на стілець і затулив руками обличчя.
– А до чого все те, що лікар казав про таксидерміста й про тіло, яке має зникнути? – поцікавилася Беа.
– Брудна справа, яку, на жаль, доведеться залагоджувати мені, – відповів Фермін. – Однією з двох найгірших рис Алісії є те, що вона не звикла помилятися.
– А друга риса?
– Вона не пробачає. Вона казала тобі цими днями щось, що могло б допомогти здогадатися, що в неї на думці? Подумай добре.
Беа завагалася, однак урешті все ж похитала головою. Фермін повільно кивнув і підвівся зі стільця. Узявши з вішака своє пальто, він приготувався вирушити в плавання цим зимовим вечором, який не віщував сприятливих вітрів.
– Тоді мені краще піти навідатися до того таксидерміста. Побачимо, може, щось спаде на думку по дорозі…
– Ферміне? – окликнула його Беа, перш ніж він дійшов до дверей.
Він зупинився, однак не став обертатися.
– Є щось, про що Алісія нам не розповіла, еге ж?
– Підозрюю, що вона нам багато про що не розповіла, Беа. І, гадаю, вона це зробила для нашого ж добра.
– Але є щось, що стосується Даніеля. Що може завдати йому великої шкоди.
Аж тоді Фермін обернувся до неї з сумовитою усмішкою.
– Але ж, щоб цього не сталося, у нього є ти і я, чи не так?
Беа пильно подивилася на нього.
– Будь обережний, Ферміне.
Жінка дивилася, як він вийшов у синяві сутінки, що провіщали сніг із дощем. Вона так і лишилася стояти, спостерігаючи за тим, як вулицею Святої Анни проходили люди, ховаючись у свої куртки й шалики. Щось їй підказувало, що зима, справжня зима, щойно звалилася на них без попередження. І що цього разу вона не мине безслідно.
23
Фернандіто лежав, простягнувшись на своєму ліжку і втупивши погляд у невеличке віконце. Кімнатка його, а радше сказати комірчина, мала спільну стінку з пральнею, і хлопцеві завжди здавалося, що він перебуває всередині підводного човна, тільки похмурішого й не такого комфортабельного, як ті, які він бачив на денних сеансах у кінотеатрі «Капітоль». Утім, того вечора Фернандіто завдяки гормональному сплеску – хоч він вважав це духовним і містичним піднесенням – почувався щасливим аж до неба. Його Величність Кохання постукало до ного у двері. Точніше кажучи, не постукало, а радше промайнуло десь попереду, але Фернандіто вірив, що доля, як і зубний біль, не відпускає нікого, доки людина не збереться на відвазі й не зустрінеться з нею лицем до лиця. А надто коли йдеться про любовні справи.
Об’явлення, якому нарешті вдалося раз і назавжди вигнати дух злохитрої Алісії і розбити її примарні чари, під впливом яких минув хлоп’ячий вік Фернандіто, сталося з ним кілька днів тому. Кохання йде, та до іншого веде. Так співається у піснях-болеро, які, хоч і солодкавіші за кремові тістечка, однак у любовних справах майже завжди мають рацію. Безглузде й ілюзорне кохання Фернандіто до сеньйорити Алісії привело його, крізь страхи й небезпеки, до родини Семпере й до роботи, яку йому запропонував добрий книгар. А звідти від раю його відділяв лише випадок.
Він стався одного ранку, коли Фернандіто прибув до книгарні виконувати свої обов’язки розносника замовлень. Крамницею витало бентежливо чарівне створіння з лоскітливим акцентом. Фернандіто, дослухаючись до розмови, почув ім’я Софія і розвідав, що це небога книгаря Семпере й кузина Даніеля. Як виявляється, Даніелева мати, Ізабелла, була за походженням італійкою, і Софія, що народилася в Неаполі, мешкала у своїх родичів, доки навчалася в Барселонському університеті й удосконалювала свою іспанську. Уся ця інформація, звісно, великого значення для хлопця не мала.