Вісімдесят п’ять відсотків сірої речовини Фернандіто, не кажучи вже про інші, менш важливі органи, було зайнято милуванням і обожненням Софії. Дівчині мало бути близько дев’ятнадцяти років, може, на рік більше, може, менше. Природі, безмежно жорстокій до сором’язливих юнаків, що дійшли статевої зрілості, заманулося обдарувати Софію цілим набором опуклостей, обіжних ліній і похитуванням обтиснутих одягом стегон, самого споглядання на які було досить, щоб увергнути Фернандіто в стан, близький до зупинки дихання. Її очі, обриси вуст і ті білі зубки, між якими виднівся рожевий язичок, коли вона всміхалася, туманили голову бідолашному парубкові, який годинами міг уявляти, як його пальці пестять цей ротик, що немов вийшов із-під пензля майстрів Ренесансу, опускаються шийкою, прямуючи до того райського видолинку, який увиразнювали обтислі вовняні светрики, що їх носила дівчина, і який свідчив про те, що італійці завжди були неперевершеними майстрами архітектури.
Хлопець заплющив очі й відмежувався від бурмотіння радіо у вітальні та криків сусідів, щоб викликати у своїй уяві образ Софії, яка простяглася в солодкій знемозі на ложі з пелюсток троянд (або яких інших квітів), віддаючи Фернандіто всі принади юної весни свого життя, щоб він рукою твердою і вмілою в поводженні з усіма видами застібок, «блискавок» та інших секретів вічного жіноцтва позбавив її одягу, укрив її тіло поцілунками (а може, й покусуваннями) і зрештою поклав обличчя на те незрівнянне в своїй досконалості плесо, що його небеса дуже вдало розташували між пупком і лоном кожної жінки. Фернандіто лежав, поринувши у мрії, переконаний, що якби Господь Бог цієї самої миті спопелив його блискавкою за таке неподобство, то воно того було варте.
Блискавка його не спопелила, натомість задзвонив телефон. У коридорі почулися важкі кроки, двері кімнатки різко відчинилися, і на порозі з’явилася дебела постать його батька, у майці, підштаниках і з бутербродом у руці.
– Вставай, ледащо, це тебе, – оголосив батько.
Нагло вихоплений з обіймів раю, хлопець поплентався в кінець коридору. Там на поличці стояв телефон, над яким висіло пластикове розп’яття, що його мати Фернандіто купила в Монсерраті. Коли натиснути на вмикач, очі Ісуса світилися надприродним блиском, що коштувало Фернандіто не одного року кошмарів. Щойно він узяв слухавку, його брат Фульхенсіо вистромив голову з-за дверей, щоб підслуховувати й перекривляти його, до чого був справжнім мастаком.
– Фернандіто? – запитав голос у слухавці.
– Так, я слухаю.
– Це Алісія.
Серце у хлопця ледь не вистрибнуло з грудей.
– Можеш говорити? – запитала вона.
Фернандіто пожбурив капцем у Фульхенсіо, і той сховався у своїй кімнаті.
– Так, можу. З вами все гаразд? Де ви?
– Слухай мене уважно, Фернандіто. Мені треба зникнути на якийсь час.
– Це звучить дуже погано!
– Мені потрібно, щоб ти зробив мені одну послугу. Це дуже важливо.
– Усе, що скажете.
– Та коробка з документами, яку я попросила тебе забрати з моєї квартири, досі в тебе?
– Так. У надійному місці.
– Я хочу, щоб ти відшукав серед тих паперів зошит, на обкладинці якого рукою написано «Ізабелла».
– Я бачив його. Але не читав, ні. Навіть не думайте.
– Я знаю, що ти не читав. Я хочу попросити тебе, щоб ти віддав його Даніелеві Семпере. Тільки йому. Ти зрозумів?
– Так…
– Поясни йому, що це я сказала тобі передати йому цей зошит. Що він належить йому й нікому іншому.
– Гаразд, сеньйорито Алісіє. А де ви зараз?
– Не має значення.
– Ви в небезпеці?
– Не турбуйся за мене, Фернандіто.
– Певно, що я турбуюся…
– Дякую тобі за все.
– Це звучить, як прощання.
– Ми ж із тобою знаємо, що прощаються тільки нудні романтики.
– Ви ніколи не будете романтичкою. Хоч як би не намагалися.
– Ти добрий товариш, Фернандіто. І хороший чоловік. Софії неабияк пощастило.
Фернандіто почервонів, як жар.
– Звідки ви знаєте…
– Я рада, що ти нарешті зустрів когось, хто заслуговує на тебе.
– Такої, як ви, сеньйорито Алісіє, більше нема.
– Ти зробиш те, про що я тебе попросила?
– Авжеж, не хвилюйтеся.
– Я люблю тебе, Фернандіто. Лиши собі ключі від моєї квартири. Вона твоя. Будь щасливий. І забудь мене.
Перш ніж він встиг промовити бодай слово, Алісія поклала слухавку. Фернандіто проковтнув клубок, що підступив йому під горло, і, витираючи сльози, також поклав слухавку.
24
Алісія вийшла з телефонної будки. Таксі чекало на неї за кілька метрів. Водій замислено курив крізь відчинене віконце. Побачивши, що Алісія підходить, він зібрався викинути недопалок.