Дев’ять місяців по тому народився Даніель Семпере Жисперт, мій син.
5
Я ніколи до пуття так і не збагнула, чому в останні дні війни Давид вирішив повернутися до Барселони. Того ранку, коли він зник із вілли в С’Аґаро, я думала, що ніколи більше його не побачу. Коли народився Даніель, я лишила позаду ту дівчинку, якою була, разом зі спогадами про той час, який ми з Давидом провели разом. Тепер я жила, маючи перед собою лише одну мету: піклуватися про Даніеля, бути йому хорошою матір’ю і оберігати його від цього світу, на який я навчилася дивитися Давидовими очима. Світу тіней, злості й заздрості, нікчемності й ненависті. Світу, в якому все – фальш і в якому всі брешуть. Світу, який не заслуговує на існування, але до якого я привела свого сина і від якого тепер мусила його захистити. Я ніколи не хотіла, щоб Давид дізнався про Даніеля. Того дня, коли народився мій син, я поклялася собі, що він ніколи не довідається, хто його батько, тому що справжнім батьком, найкращим, якого він міг мати, який присвятив йому своє життя й разом зі мною виховав його, став Хуан Семпере. Я знала: якщо одного дня Даніель дізнається – чи запідозрить – правду, він мені ніколи не пробачить. І все ж я знову й знову вчинила б так само. Давид Мартін не повинен був ніколи вертатися до Барселони. У глибині душі я думаю, що він зробив це тому, що якимось чином здогадувався про правду. Можливо, це й було тим справжнім покаранням, яке диявол, що його Давид носив у своїй душі, приготував для нього. Щойно він перетнув кордон, як прирік на загибель нас обох.
Його затримали через кілька місяців після того, як він перейшов Піренеї, і перевели до Барселони, де відновили слідство в тих злочинах, у яких його звинувачували. До них додалися підривна діяльність, державна зрада і ще казна-які нісенітниці. Давида запроторили до Модело, разом із іншими тисячами в’язнів. У ті часи в Іспанії вбивали й кидали за ґрати в промислових масштабах. Це відбувалося в усіх великих містах, а найпаче в Барселоні. Розпочався сезон помсти: узяти реванш і знищити свого суперника – наше національне покликання. Як і слід було очікувати, коли запанував новий порядок речей, новоспечені адепти режиму повилазили з-під каміння й кинулися займати місця в новій суспільній ієрархії і дертися догори. Більшість із них міняли кольори й перекидалися з одного табору до іншого, коли їм це було вигідно. Ніхто з тих, що пережили війну з розплющеними очима, ніколи більше не повірить, що людина бодай у чомусь краща за будь-яку іншу тварину.
Коли здавалося, що гірше вже нікуди, виявилося, що немає дна, якого б не змогла пробити нікчемність, що допалася до влади. Невдовзі на обрії з’явився персонаж, який, здавалося, прийшов у цей світ, щоб утілити в собі дух часу й місця. Мабуть, таких, як він, чимало серед тої покиді, що завжди виринає на поверхню, коли все довкола збурюється. Звати його Маурісіо Вальс, і, як усі великі люди маленьких часів, він – ніхто.
6
Мабуть, одного дня всі газети цієї країни наввипередки вихвалятимуть дона Маурісіо Вальса й співатимуть йому славу на весь світ. Наша земля родюча на персонажів такого типажу, яким ніколи не бракує причету підлесників, що волочаться за ними, аби підіймати крихти зі столу своїх господарів, коли ті зійдуть на вершину. Наразі, доки цей час не настав – а він настане обов’язково, – Маурісіо Вальс поки що один із багатьох, здібний претендент. Протягом цих останніх кількох місяців я багато чого з’ясувала про нього. Я дізналася, що починав він в одному з тих літературних гуртків книголюбів, що збираються по кав’ярнях. Посередня людина, що не мала ні таланту, ні ремесла, він, як то зазвичай трапляється, надолужував своєю безмірною пихою і невситимою жадобою визнання. Здогадуючись, що його чесноти ніколи не здобудуть йому ні грошей, ні того становища, якого він так прагнув і на яке, був упевнений, заслуговував, Вальс вирішив зробити кар’єру завдяки зв’язкам і зібрати камарилью таких самих негідників, як він, щоб просувати один одного на хлібні посади й не допускати туди своїх спільних ворогів.
Авжеж, коли я пишу це, злість і ненависть переповнюють мене, і мені соромно, що я не знаю – і що мені байдуже, – справедливі мої слова чи ні. Може, я засуджую невинних, може, лютощі й біль, що випалюють моє нутро, засліплюють мене. За ці останні місяці я навчилася ненавидіти, і мене жахає думка, що я помру з усією цією гіркотою в серці.