Ім’я цієї людини вперше я почула невдовзі після того, як отримала звістку, що Давида заарештовано. Маурісіо Вальс тоді був цуценям нового режиму, відданим його прибічником, що зробив собі ім’я, одружившись із донькою фінансового магната, який підтримав франкістів. Вальс починав як кандидат у письменники, але найбільшим його здобутком стало те, що йому вдалося звабити й привести до вівтаря бідолашну дівчину, яка народилася з жорстокою хворобою, що зруйнувала їй кістки і з юних літ посадила в інвалідний візок. Багата спадкоємиця, з якою ніхто не хотів одружуватися, – золотий шанс.
Він, мабуть, уявляв собі, що цей вдалий хід одразу підкине його на вершину національного Парнасу, на помітну посаду в академії або якесь інше престижне місце в царині іспанського мистецтва й культури. Але Вальс не врахував одного: таких, як він, кар’єристів було хоч греблю гати, і всі ці пізні діти режиму, побачивши, хто виграє війну, поставали в чергу за днем своєї слави.
Коли нарешті стали ділити здобич, Вальс дістав свою винагороду разом із лекцією про правила гри. Ця влада не потребувала поетів, а тільки в’язничників та інквізиторів. Ось так, сам цього не очікуючи, він дістав призначення, яке вважав недостойним і значно нижчим його інтелектуального рівня: посаду коменданта в’язниці в замку Монтжуїк. Певна річ, такі люди, як Вальс, не нехтують можливостями, і йому вдалося використати цей поворот колеса фортуни, щоб зробити декому послуги й підготувати своє майбутнє сходження, а мимохідь, отримавши у своє повне розпорядження, ув’язнити й знищити тих своїх суперників, справжніх чи уявних, які були в його довгому списку. Як у цьому списку опинився Давид Мартін, я так ніколи й не збагнула. Він був не єдиний, але саме до нього Вальс із невідь-якої причини ставився з якоюсь особливо хворобливою одержимістю.
Ледве він дізнався, що Давида Мартіна помістили до в’язниці Модело, як став домагатися, щоб його перевели до замку Монтжуїк, і не заспокоївся, доки не побачив його за ґратами однієї зі своїх камер. Мій чоловік Хуан знався з молодим адвокатом на ім’я Фернандо Бріанс, нашим частим покупцем. Я звернулася до нього по допомогу. Наші заощадження були мізерними, і Бріанс, добрий чоловік, який у ці тяжкі місяці став нам справжнім другом, погодився працювати безоплатно. Він мав у в’язниці деякі контакти, зокрема одного наглядача на прізвисько Бебо, і зумів довідатися, що Вальс має стосовно Давида певний план. Він був знайомий із його творчістю і, хоча не втомлювався називати його «найгіршим письменником у світі», намагався змусити Давида, щоб той написав, чи то пак переписав, якусь книжчину під Вальсовим іменем, із якою пан комендант сподівався утвердитися як письменник, використовуючи свою нову позицію у владному апараті. Уявляю, що Давид йому відповів!
Бріанс перепробував усе, але злочини, в яких звинувачували його підзахисного, були дуже тяжкі, і лишалося тільки одне – прохати Вальсової ласки, щоб із Давидом у в’язниці поводилися не так погано, як ми всі це уявляли. Не послухавшись Бріанса, я пішла на прийом до Вальса. Тепер уже я знаю, що це була помилка, жахлива помилка. Скоївши її, я перетворилася на об’єкт Вальсового жадання, нехай навіть лише тому, що він дивився на мене як на ще одну річ, що належала людині, яку він ненавидів, Давидові Мартіну.
Вальс, як багато хто в його становищі, швидко вчився користати з тривог родичів і близьких ув’язнених, які перебували в його руках. Бріанс мене завжди попереджував. Хуан, який здогадувався, що моя відданість Давидові – це щось більше, ніж благородна дружба, дивився на мої візити в замок до Вальса з побоюванням. «Подумай про свого сина», – казав він мені. І мав рацію, однак я була егоїсткою. Я не могла покинути Давида в тому місці, якщо хоча б чимось могла йому допомогти. Це вже не було питання гідності. Ні в кого, хто пережив громадянську війну, не лишилося бодай крихти гідності, якою можна було б похвалитися. Моїм прорахунком стало те, що я не збагнула відразу: Вальс не прагнув ні володіти мною, ні принизити мене. Він хотів мене знищити, адже врешті зрозумів, що лише так зможе зламати Давида й завдати йому справжнього болю.
Усі мої старання, уся наївність, із якою я намагалася переконати Вальса, обернулися проти нас. Хай скільки б я йому не лестила, скільки б не вдавала, що поважаю його й боюся, скільки б не принижувалася перед ним, благаючи змилосердитися над його в’язнем, – усе марно. Усе це були лише дрова, які я підкидала у вогнище, що палало у Вальса всередині. Тепер я знаю, що, намагаючись допомогти Давидові, я прирекла його на загибель.