Коли я це зрозуміла, уже було надто пізно. Вальс, що знудився від своєї роботи й від самого себе, знудився чекати, коли нарешті до нього прийде слава, заповнював свій час фантазіями. Одна з них полягала в тому, що він начебто закохався в мене. Я гадала, що коли дозволю йому вірити, ніби в цієї фантазії є майбутнє, Вальс може виявити великодушність. Але зрештою я йому набридла також. Упавши в розпач, я пригрозила викрити його, показати всім, хто він насправді і до чого дійшла його нікчемність. Вальс посміявся наді мною і над моєю наївністю, але захотів провчити мене. Щоб уразити Давида й завдати йому вирішального удару.
Майже півтора тижня тому Вальс призначив мені зустріч у кафе «Опера», що на Ла-Рамблі. Я пішла, не сказавши нікому ні слова, навіть своєму чоловікові. Я була впевнена, що це мій останній шанс. Я помилилася. Уже того вечора я зрозуміла, що щось пішло не так. Уночі я прокинулася від нудоти. У дзеркалі я побачила, що мої очі пожовтіли, а на шиї і грудях повиступали плями. Уранці я почала блювати кров’ю. А потім прийшов біль, холодний, немовби лезо ножа прохромлювало мої нутрощі зсередини й вилазило назовні. Мене лихоманило, я не могла ні їсти, ні пити. Волосся випадало жмутками. М’язи по всьому тілі були напружені, наче корабельні линви, змушуючи мене кричати від болю. Кров ішла крізь шкіру, з очей і з рота.
Лікарі не могли нічого вдіяти. Хуан гадає, що я підчепила якусь заразу і що є надія. Він не може змиритися з думкою, що втратить мене, і я не можу змиритися з думкою, що лишу його самого з моїм сином Даніелем. Я так і не змогла стати хорошою матір’ю, дозволивши бажанню врятувати чоловіка, якого вважала коханням усього свого життя, взяти гору над моїм обов’язком.
Я знаю, що того вечора в кафе «Опера» Маурісіо Вальс отруїв мене. Знаю, що вчинив він це, щоб завдати болю Давидові. Знаю, що жити мені лишилося кілька днів. Усе сталося так швидко. Моя єдина розрада – це опіум, який гамує біль у моїх нутрощах, і цей зошиток, перед яким мені захотілося висповідати свої гріхи й хиби. Бріанс, який відвідує мене щодня, знає, що я пишу, щоб лишатися живою, щоб стримувати це полум’я, яке пожирає мене. Я попросила його, щоб він знищив ці сторінки після моєї смерті і щоб не читав їх. Ніхто не має прочитати те, про що я розповіла тут. Ніхто не має довідатися правду, тому що я вже знаю: у цьому світі правда лише шкодить, а Бог любить тих, хто бреше, і допомагає їм.
Мені не лишилося кому молитися. Все, у що я вірила, мене зрадило. Іноді я вже не пригадую, хто я, і, лише перечитавши цей записник, розумію, що сталося. Я писатиму аж до кінця. Щоб пам’ятати. Щоб намагатися вижити. Мені хотілося б обійняти свого сина Даніеля й пояснити йому, що ніколи його не покину, хай що б не сталося. Що я буду з ним. Що люблю його. Господи, пробач мені! Не відала-бо, що чиню. Я не хочу помирати. Господи, дозволь прожити ще один день, щоб я могла пригорнути до себе Даніеля і сказати йому, як же сильно я його люблю…
Того ранку Фермін своїм звичаєм вийшов надвір, щоб прогулятися порожніми вулицями припорошеної памороззю Барселони. Реміхіо, нічний сторож їхнього району, уже знав його і, побачивши, завжди розпитував про безсоння. Він дуже перейнявся цим питанням відтоді, як став потайки слухати радіопередачу з порадами для жінок. Йому здавалося, що майже всі проблеми, про які розмовляли в ефірі, стосуються його, навіть та, яку позначали терміном, що страшенно заінтригував сторожа, – менопауза. Він гадав, що цю біду можна вилікувати, потерши статеві органи бруском пемзи.
– Навіщо називати безсонням те, що зветься сумлінням?
– Ти справжній містик, Ферміне! Якби я, як ти, мав жінку, що чекала б на мене в нагрітій постельці, то носа з ліжка не показував би. І вдягайся тепло, цьогоріч зима, схоже, прийде пізно, зате схопить міцно.
Фермін цілу годину опирався пронизливому вітру, що жбурляв йому в обличчя мокрим снігом, і зрештою вирішив скерувати свої кроки в бік книгарні. Там на нього чекала робота, а Фермін навчився насолоджуватися цими хвилинами на самоті, доки ще не зійшло сонце або доки не спускався Даніель відчиняти крамницю. Літературний дорадник вступив у коридор блакиті, який простягнувся вулицею Святої Анни, і побачив здалеку кволе світіння у вітрині книгарні. Фермін поволі наблизився, слухаючи звуки власних кроків, і зупинився за кілька метрів, сховавшись у під’їзді від вітру. Зарано навіть для Даніеля, подумав він. Либонь, ця хвороба сумління виявилася заразною.