Одного дня Мерседес побачила, як приїхали дві поліційні машини. Разом із поліціянтами були кілька батькових охоронців, яких вона впізнала. На мить дівчинка завагалася: чи не вийти до них і не розповісти про все, що тут сталося, але коли Мерседес побачила, що вони підіймаються до батькового кабінету у вежі, а потім виносять усе звідти, вона знову заховалася поміж своїх ляльок. Там, серед сотень фігур, що дивилися в порожнечу своїми скляними очима, ніхто її не знайшов. Сеньйору ж вони кинули напризволяще, повід’єднувавши всі апарати, які підтримували її в стані вічної муки. Уже кілька днів лунали її стогони, але сеньйора досі не померла. До сьогодні.
Сьогодні до «Вілли Мерседес» завітала смерть, і скоро дівчинка лишиться сама на цьому руйновищі. Усі їй брехали, вона знала. Вона вірила, що батько її живий, він у безпечному місці і, щойно матиме змогу, повернеться до неї. Мерседес знала це, тому що їй пообіцяла Алісія. Пообіцяла знайти її батька.
Побачивши, як смерть підіймається сходами до дверей будинку й заходить усередину, дівчинка засумнівалася. Може, вона помилилася. Може, ця жінка в білому, яка їй здалася паркою, що перетинає нитку життя, і є Алісія, яка повернулася по Мерседес, щоб відвести її до батька. Лише в цьому був сенс. Мерседес знала, що Алісія її ніколи не покине.
Дівчинка вийшла з павільйону ляльок і попрямувала до головного будинку. Зайшовши, вона почула кроки на горішньому поверсі й побігла сходами. Вона саме встигла побачити, як жінка в білому заходить до покою сеньйори. Сморід, що заполонив коридор, був нестерпний. Мерседес затулила долонею рот і ніс і підійшла до дверей. Жінка в білому, немов янгол, нахилилася над ліжком сеньйори. Мерседес затамувала віддих. Жінка взяла одну з подушок, поклала її на обличчя сеньйори, міцно притиснула й тримала так, доки тіло, що сіпалося в конвульсіях, не затихло.
Жінка почала обертатися, і Мерседес відчула, як її огорнув холод, якого вона досі ніколи не знала. Вона помилилася. Це не була Алісія. Смерть, вбрана у біле, повільно підійшла до неї і всміхнулася. Потім простягнула їй червону троянду, яку Мерседес узяла тремтячими руками, і запитала:
– Ти знаєш, хто я?
Мерседес кивнула. Смерть обійняла її з безмежною ніжністю й ласкою. Дівчинка, тамуючи сльози, дала себе приголубити.
– Ша, ша, – шепотіла смерть. – Тепер нас ніхто більше не розлучить. Ніхто більше не скривдить. Ми завжди будемо разом. Із мамою і татом. Завжди разом. Ти і я…
3
Алісія прокинулася на задньому сидінні таксі. Вона підвелася й побачила, що в салоні, крім неї, нікого нема. Вікна машини запітніли. Дівчина протерла скло рукавом і виявила, що вони зупинилися на заправці. Ліхтар кидав пасмо жовтуватого світла, яке тремтіло щоразу, коли вантажівки на повній швидкості проносилися по шосе. Світало, свинцеві хмари затягнули небо, не лишаючи жодного просвітку. Алісія протерла очі й опустила віконце. Струмінь крижаного повітря миттю зігнав рештки сну. Стегно пройняв різкий біль. Застогнавши, дівчина схопилася рукою за бік. Помалу біль заспокоївся, лишилося тільки глухе пульсування, ознака того, що все може повторитися. Найрозумнішим учинком було б ковтнути одну чи дві пігулки, доки страждання не стали нестерпними, однак Алісія не хотіла втрачати пильності. У неї не було вибору. За кілька хвилин із кафе біля заправки показалася постать таксиста, що ніс у руках два паперові стаканчики й пакет із чимось масним. Він помахав Алісії рукою й легким кроком обійшов машину.
– Доброго ранку, – промовив він, сідаючи знову за кермо. – Холодно, аж страх. Я приніс вам поснідати. Цим не дуже наїсися, але все принаймні ще тепле. Кава з молоком і пундики, на вигляд смачні. Я попросив улити до кави трохи коньяку для підняття бойового духу.
– Дякую. Скільки я вам винна?
– Все враховано в оплату таксі. Повний пансіон. Поїжте-но трохи. Вам не завадить.
Вони мовчки поснідали в салоні автомобіля. Алісія не була голодна, але знала, що мусить підживитися. Щоразу, як повз них проносився черговий ваговіз великої вантажності, дзеркало заднього огляду тремтіло, а вся машина аж здригалася.
– Де ми?
– За десять кілометрів від Мадрида. Кілька водіїв-далекобійників сказали мені, що майже на всіх під’їздах до міста зі сходу стоять патрулі Громадянської гвардії, то я собі подумав, що ми могли б зробити гак і заїхати до Мадрида з боку Каса-де-Кампо чи Монклої.