– Так рано? – запитала покоївка.
– Хто рано встає, тому Бог дає.
Покоївка ніяково кивнула. Вона вийшла на п’ятому поверсі. Коли двері ліфта зачинилися і він поїхав далі, на останній поверх, Алісія дістала з сумочки в’язку ключів і відшукала серед них ключ золотого кольору, який Леандро вручив їй два роки тому. «Це універсальний ключ. Він відмикає всі номери готелю. Мій також. Користуйся ним мудро. Ніколи не заходь туди, де не знаєш, що тебе чекає».
Двері службового ліфта розчинилися, і Алісія вийшла в темний коридорчик, заставлений шафами з приладдям для прання й прибирання. Минувши його швидким кроком, дівчина прочинила на кілька сантиметрів двері, що вели до головного коридору, який оббігав увесь поверх. Апартаменти Леандро розміщувалися в куті будівлі, над площею Нептуна. Алісія вийшла в коридор і попрямувала туди. Дорогою вона зустріла мешканця готелю, який вертався до своєї кімнати, либонь, після сніданку й приязно їй усміхнувся. Алісія відповіла йому такою самою приязною усмішкою. Завернувши за ріг, вона побачила двері номера-люкс Леандро. Охорони біля них не було. Леандро терпіти не міг демонстративності й над усе цінував стриманість і непримітність. Проте Алісія знала, що принаймні двоє його людей мають бути десь поблизу: або вартують у сусідній кімнаті, або обходять готель у цю мить. Вона вирішила, що в найкращому разі має від п’яти до десяти хвилин.
Дівчина стала перед дверима й роззирнулася в обидва боки. Відтак непомітно вставила ключ і м’яко його повернула. Двері відчинилися, і Алісія прослизнула всередину. Зачинивши двері за собою, кілька секунд вона стояла, притулившись до них спиною. Невеличкий передпокій провадив до коридору, за яким розгорталася овальна зала, що розміщувалася під склепінням однієї з кутових веж будівлі. Скільки Алісія пам’ятала, Леандро завжди мешкав тут. Скрадаючись, вона пройшла до зали й поклала руку на пістолет, який тримала за поясом. У вітальні панувала сутінь. Двері до спальні були прочинені, крізь щілину падала вузька смужка світла. Алісія почула дзюркіт води й таке знайоме їй насвистування. Вона перетнула залу, підійшла до дверей і відчинила їх повністю. У глибині кімнати виднілося ліжко, порожнє й незастелене. Ліворуч – відчинені двері до ванної кімнати, звідки линула пара й аромат пахучого мила. Алісія зупинилася на порозі.
Леандро стояв до неї спиною і ретельно голився перед дзеркалом. На ньому був багряний купальний халат і капці такого самого кольору. Поруч, чекаючи на нього, парувала наповнена водою ванна. Із радіорепродуктора линула тиха мелодія, яку Леандро насвистував. Алісія зустрілася з його поглядом у дзеркалі, і її колишній наставник тепло всміхнувся, без жодного натяку на здивування.
– Я тебе вже давно чекаю. Ти, мабуть, помітила, що я наказав своїм хлопцям забратися звідси.
– Дякую.
Леандро обернувся й витер рушником піну з обличчя.
– Я зробив це заради їхнього ж добра. Я знаю, що тобі ніколи не подобалося працювати в команді. Ти вже снідала? Замовити тобі щось?
Алісія похитала головою. Вона дістала пістолет і націлила його чоловікові в живіт. Леандро плеснув на долоню лосьйону після гоління і взявся втирати його в обличчя.
– Підозрюю, що це зброя бідолашного Ендайї. Добре придумано. Гадаю, питати в тебе, де ми можемо його знайти, немає сенсу? Кажу це насамперед тому, що в нього лишилися жінка й діти.
– Пошукайте в бляшанках із їжею для котів.
– Не впізнаю тебе, Алісіє. Присядемо?
– І так добре.
Леандро сперся на туалетний столик.
– Як хочеш. Я тебе слухаю.
Кілька секунд Алісія вагалася. Найрозумнішим було б зараз вистрілити. Випустити кулю й спробувати вибратися звідси живою. Якщо пощастить, вона могла б добігти до службових сходів. Хтозна, можливо, їй навіть вдалося б дістатися вестибюля, перш ніж її вб’ють. Леандро, як завжди, прочитав її думки й, ледь-ледь похитавши головою, скинув на неї співчутливим, по-батьківськи люблячим поглядом.
– Тобі ніколи не треба було лишати мене, – сказав він. – Ти навіть не знаєш, якого болю завдала мені своєю зрадою.