Беа завжди ненавиділа це місто мертвих. Ненавиділа приходити сюди, адже бачила тут лише якусь хворобливу театралізацію смерті і спробу переконати нажаханих відвідувачів, що шляхетне походження й добре ім’я лишаються навіть у темній вічності. Їй прикро було думати про ту армію архітекторів, скульпторів і ремісників, які продали свій талант, щоб звести цей бундючний, населений статуями некрополіс, де духи смерті нахилялися, щоб поцілувати в чоло дітей у допеніцилінові часи, де діви-примари застигли у вічній журбі й де невтішні янголи над мармуровими плитами оплакували втрату якогось кровожерного магната, який здобув собі статки й славу завдяки торгівлі рабами і кривавим цукром на Карибах. У Барселоні навіть смерть вбирається наче на весілля. Беа ненавиділа це місце, але ніколи не змогла б сказати цього Даніелеві.
Малюк Хуліан дивився на весь цей дантівський карнавал очима, круглими, як блюдечка. Хлопчик указував на фігури й мудровані споруди родинних склепів із сумішшю страху й подиву.
– Це лише статуї, – заспокоїла його мати. – Вони нічого тобі не заподіють, тому що тут нічого нема.
Щойно промовивши ці слова, вона пошкодувала про них. Але Даніель наче не почув їх. Він ледве чи розтулив рот відтоді, як повернувся додому рано-вранці, не пояснивши, де був. Він мовчки лежав коло неї на ліжку, але не заснув ні на хвилю.
Пізніше, коли Беа запитала його, що сталося, Даніель лише поглянув на неї і не відповів нічого. Відтак зі злістю здер із неї одяг. Він узяв її силою, не дивлячись в обличчя, одною рукою завівши їй руки за голову, а другою безцеремонно розсунув їй ноги.
– Даніелю, ти робиш мені боляче. Зупинися, будь ласка. Зупинися.
Він не звернув уваги на її протести й накинувся на неї з такої люттю, якої Беа від нього ще ніколи не бачила. Це тривало, доки їй не вдалося звільнити руки й уп’ясти нігті йому в спину. Даніель завив від болю, і Беа що було сили відштовхнула його. Звільнившись, вона зіскочила з ліжка й накинула на себе халат. Вона хотіла закричати на нього, хотіла заплакати, але стрималася. Даніель лежав на ліжку, зібгавшись у клубок, і уникав її погляду. Беа глибоко відітхнула.
– Ніколи більше не роби такого, Даніелю. Ніколи. Ти мене зрозумів? Подивись мені в очі й дай відповідь.
Він підвів обличчя й кивнув. Беа зачинилася в ванній і лишалася там, доки не почула, як стукнули вхідні двері. За годину Даніель повернувся. З квітами.
– Я не хочу квітів.
– Я думав піти провідати матір, – сказав Даніель.
Малюк Хуліан, що сидів за столом і тримав у руках чашку з молоком, дивився на батьків, відчуваючи, що щось негаразд. «Усіх можна обдурити, тільки не Хуліана», – подумала Беа.
– Тоді ми підемо з тобою, – відказала вона.
– У цьому немає потреби.
– Я сказала, що ми підемо з тобою.
Підійшовши до пагорка, на якому розміщувався огороджений майданчик, що нависав над морем, Беа спинилася. Вона знала, що Даніель хотів побути з матір’ю наодинці. Чоловік мав намір передати їй Хуліана, але хлопчик запручався й не схотів покидати батькових рук.
– Бери його з собою. Я зачекаю на вас тут.
3
Даніель опустився перед могилою і лишив квіти на плиті. Потім погладив літери, вирізьблені в камені:
Якийсь час він стояв, заплющивши очі, аж тут почув, як Хуліан став нерозбірливо белькотати, як то робив завжди, коли щось заходило йому в голову.
– Що сталося, Хуліане?
Хлопчик показував на щось біля надгробної плити. У тіні скляної вази Даніель побачив якусь фігурку, що визирала з-поміж пелюсток зів’ялих квітів. Схоже, різьблена з гіпсу статуетка. Даніель був певен, що останнього разу, коли він приходив на могилу до матері, її тут не було. Він узяв статуетку й оглянув її. Янгол.
Хуліан, який із захватом дивився на фігурку, нахилився і спробував вихопити її. Янгол вислизнув у Даніеля з рук, упав на мармурову долівку й розбився. Коли це сталося, Даніель помітив, що з однієї половинки щось визирає. Клаптик зіжмаканого паперу. Даніель поставив Хуліана на землю й підібрав фігурку. Розгорнувши папір, він упізнав почерк Алісії Ґріс: