Зненацька його страх перетворився на лють, і, перш ніж він усвідомив, що робить, Даніель кинувся на чоловіка й щосили зацідив йому по руці каменем. Почувся тріск кістки й несамовитий скрик. Зброя впала на підлогу. Даніель кинувся на її власника, виливаючи всю ту злість, яку носив у собі. Він бив чоловіка кулаками по обличчю й тулубу, чоловік намагався затулити лице руками й кричав, як тварина, пойнята жахом. Свічка, що впала додолу, розлилася калюжею воску, що зайнялася вогнем. Саме цей бурштиновий вогник освітив налякане обличчя миршавого чоловічка. Спантеличений, Даніель зупинився. Чоловік із закривавленим лицем уривчасто дихав і дивився на нього, нічого не розуміючи. Даніель схопив револьвер і приставив дуло йому межи очі. Чоловічок заскавулів.
– Не вбивайте мене, будь ласка, – став благати він.
– Де Вальс?
Чоловічок далі дивився на нього, нічого не розуміючи.
– Де Вальс? – повторив Даніель, не впізнаючи власного голосу, що аж бринів ненавистю.
– Хто такий Вальс? – пробелькотів незнайомець.
Даніель розмахнувся, щоб ударити його револьвером в обличчя, чоловічок затремтів і заплющив очі. Ураз Даніель збагнув, що б’є стару людину. Він подався назад і сів на підлогу, притулившись спиною до стіни. Глибоко віддихнувши, він спробував опанувати себе. Старий скімлив, зібгавшись у клубок.
– Хто ти? – видихнувши, спромігся вимовити Даніель. – Я не збираюся тебе вбивати. Я хочу лише знати, хто ти і де Вальс.
– Сторож, – проскавулів той. – Я сторож.
– Що ти тут робиш?
– Вони сказали мені, що повернуться. Сказали, щоб я носив йому їсти й чекав на них.
– Носив їсти кому?
Старий знизав плечима.
– Вальсові?
– Я не знаю, як його звати. Вони лишили мені пістолет і наказали вбити його і вкинути в колодязь, якщо вони не повернуться через три дні. Але я не вбивця…
– Коли це було?
– Я не знаю. Багато днів тому.
– Хто тобі казав, що повернеться?
– Капітан поліції. Він не назвався. Він дав мені гроші. Забирайте їх, якщо хочете.
Даніель похитав головою.
– Де цей чоловік? Вальс…
– Внизу, – старий показав на металеві двері в кінці кухні.
– Дай мені ключі.
– То ви прийшли його вбити?
– Ключі.
Старий понишпорив у кишенях і простягнув йому в’язку ключів.
– Ви разом із ними? З поліцією? Я зробив усе, що мені сказали, але я не зміг убити…
– Як тебе звати?
– Мануель. Мануель Рекехо.
– Іди додому, Мануелю.
– У мене немає дому. Я живу в курені, там, за будинком, у лісі.
– Іди звідси.
Старий кивнув. Він важко підвівся й схопився рукою за стіл, щоб не впасти.
– Я не мав наміру тебе кривдити, – запевнив його Даніель. – Я переплутав тебе з іншим.
Чоловік, уникаючи його погляду, поплентався до виходу.
– Я збираюся зробити тобі послугу, – сказав Даніель.
5
За металевими дверима виявилася комірка з поличками, на яких стояли бляшанки з консервами. У дальній стіні був отвір, за яким виднівся кам’яний тунель, що стрімко спускався вниз. Коли Даніель підійшов до отвору, в обличчя йому вдарив різкий сморід, що підіймався з підземелля. Це був тваринний сморід, сморід лайна, крові і страху. Даніель затулив ніс рукою і прислухався до темряви. Він помітив, що на стіні висить ліхтар. Хлопець запалив його і спрямував промінь світла в тунель. Витесані з каменю сходи губилися в чорноті.
Даніель став повільно спускатися. Стіни сльозили вологою, і сходи були ковзкими. За його підрахунками він опустився вже метрів на десять, коли побачив кінець сходів. Там тунель розширювався в печеру завбільшки з невелику кімнату. Сморід був такий сильний, що Даніелеві запаморочилося в голові. Розігнавши темряву світлом ліхтаря, він побачив ґрати, що ділили келію, видовбану в камінні, надвоє. Збентежений, Даніель посвітив усередину клітки. Там нікого не було. Він зрозумів, що помилився, лише коли почув якесь сопіння, неначе хтось важко дихав, і побачив, як тінь, що дрімала в кутку, перетворюються на схожу на скелет постать і повзе до світла. У клітці таки хтось був, хтось, у кому Даніелеві коштувало великих зусиль розпізнати людину.
Очі, випалені темрявою, очі, які, здавалось, не бачили й були затягнуті білястою запоною. Ці очі шукали його. Істота – мішок із кістками, прикритий лахміттям, у плямах крові, бруду й сечі, – схопилася за ґрати й спробувала підвестися. Вона мала тільки одну руку. На місці другої був гнійний припалений оцупок. Істота притиснулася до ґрат так, немовби хотіла відчути його запах. Зненацька в’язень йому всміхнувся, і Даніель зрозумів, що він побачив револьвер у його руці.