Алісія надала йому майже всі частинки пазлу. Відтепер усе залежало від нього. Кілька безсонних ночей вирішили за нього. Першою його зупинкою став Цивільний реєстр, величезна, схожа на вулик, будівля перед портом, у якій архіви й бюрократи сплелися в досконалому симбіозі. На кілька днів він поринув у море течок, але нічого не знайшов. Вілахуана почав уже думати, що слід, на який навела його Алісія, хибний, але п’ятого дня натрапив на старого вахтера, що ось-ось мав вийти на пенсію. Цей чоловік жив у тісній комірчині, заставленій швабрами й продовольчими припасами, і не відходив від радіоприймача, по якому жадібно слухав футбольні трансляції і передачі «Клуб розбитих сердець». Нове покоління працівників архіву називали його Мафусаїлом, тому що він був єдиним, кому вдалося пережити останню чистку особового складу. Нові центуріони, вилощені й вимуштрувані краще за своїх попередників, були непроникними, як мур, і хоч як Вілахуана не намагався їх розговорити, ніхто з них не погоджувався пояснити, чому він не може знайти справ зі свідоцтвами про смерть і про народження в місті Барселона перед 1944 роком.
– Це було до впровадження нової системи, – усе, що казали у відповідь.
Мафусаїл, який завжди мусив підмітати саме там, де Вілахуана провадив свої пошуки серед шухляд і течок зі справами, зрештою зглянувся на нього.
– Що ви шукаєте, добрий чоловіче?
– Мені вже починає видаватися, що Святу Плащаницю.
Діставши щедрі чайові та пройнявшись співчуттям до Вілахуани, що, як і він, зіштовхнувся з загальним остракізмом, Мафусаїл зрештою повідав йому, що шукати треба не папери, а людину.
– Донью Марію Луїсу. Колись вона тут усім порядкувала, геть інші часи то були. Що й казати…
Однак спроби відшукати цю донью Марію Луїсу наштовхнулися на той самий мур.
– Ця людина на пенсії, – повідомив йому новий директор архіву тоном, який давав зрозуміти: розумний чоловік мав би облишити цю тему й піти прогулятися Барселонетою.
Минуло кілька тижнів, перш ніж журналістові нарешті вдалося зустрітися з цією жінкою. Марія Луїса Алькайне займала крихітне помешкання поблизу Королівської площі, на останньому поверсі будинку без ліфта і без надії колись його мати. Її оточували голуб’ятники й недобудовані дахи, а від підлоги до стелі здіймалися гори коробок з паперами. Роки, проведені на пенсії, не пожалували її. Жінка, що відчинила Вілахуані двері, видалася йому старенькою бабцею.
– Донья Марія Луїса Алькайне?
– А ви хто?
Вілахуана чекав цього запитання й заздалегідь приготував відповідь, завдяки якій, він сподівався, двері не мали б затраснутися в нього перед носом.
– Моє ім’я – Серхіо Вілахуана, я журналіст «Ванґуардії». Мене до вас надіслала подруга людини, яку ви колись знали. Капітана Варґаса. Ви пам’ятаєте його?
Донья Марія Луїса тяжко зітхнула й обернулася, лишивши двері за собою відчиненими. Жінка жила сама в цій дірі, повільно помираючи чи то від раку, чи то від забуття. Вона курила, припалюючи цигарку від цигарки, немовби це були бенгальські вогні, а коли заходилася кашлем, то здавалося, ніби вона вихаркує душу шматок за шматком.
– Тепер уже однаково, – наче виправдовуючись, сказала вона. – Сідайте. Якщо знайдете собі місце.
Того дня Марія Луїса розповіла журналістові, як багато років тому, коли вона ще керувала Цивільним реєстром, з’явився капітан поліції на ім’я Варґас.
– Ставний чоловік, тепер таких уже нема.
Варґас показав їй список із номерами свідоцтв про народження і про смерть, що, як видавалося, були пов’язані між собою. Той самий список, який Вілахуана отримав тепер, багато років по тому, старанно видрукуваний на машинці.
– То ви пам’ятаєте його?
– Певно, що пам’ятаю.
– А ви не знаєте, де я міг би знайти архівні справи з цими свідоцтвами, виписаними до 1944 року?
Луїса запалила наступну цигарку, глибоко затягнулася, аж Вілахуана подумав, що вона зараз задихнеться, і, випустивши хмару диму такого густого, наче в неї щось вибухнуло в легенях, показала журналістові, щоб ішов за нею.
– Допоможіть мені, – попросила вона, указуючи на стос коробок, складених у кухонній шафі. – Ті дві, на самому споді. Я забрала документи додому, щоб їх не знищили. Я гадала, що одного дня Варґас повернеться по них. А якщо пощастить, то й по мене. Але минуло чотири роки, і боюся, що бравий капітан випередив мене на дорозі до неба.