Марія Луїса розповіла журналістові, що коли Варґас пішов того дня з архіву, вона взялася розбиратися у всьому. Риючись у справах, вона знаходила дедалі більше таких пов’язаних між собою свідоцтв про народження і про смерть, які було виписано з порушенням процедури.
– Сотні дітей. Вкрадених у батьків, яких найпевніше вбито або вкинуто за ґрати, щоб вони гнили там живцем. І це лише те, що я встигла виявити за кілька днів. Що змогла, я принесла додому, бо коли стали розпитувати про капітана і про його візит до архіву, я побачила, до чого все йде. Це те, що мені вдалося врятувати. Через тиждень після того, як Варґас навідався зі своїми запитаннями до Цивільного реєстру, оголосили, що в архіві сталася пожежа. Було втрачено все до 1944 року. Два дні по тому мене звільнили, звинувативши в катастрофі. Якби вони знали, що я забрала всі ці справи додому, навіть не уявляю, що вони зі мною зробили б. Але вони гадали, що весь архів знищено у вогні. Минуле нікуди не зникає, хай як би дýрні не намагалися його забути, а шахраї – переписати, щоб потім видавати за справжнє.
– Що ви робили протягом усіх цих років?
– Помирала. У цій країні порядних людей вбивають помалу. Швидка смерть – привілей негідників. Таких, як я, вбивають, просто ігноруючи нас, зачиняючи перед нами всі двері, вдаючи, ніби ми не існуємо. Кілька років я продавала з-під поли лотерейні білети в метро, доки про це не дізналися і не позбавили мене й цього заробітку. Більше жодної роботи мені знайти не вдалося. Живу відтоді з ласки сусідів.
– Ви не маєте сім’ї?
– У мене був син, але йому сказали, що його мати – комуняцьке лайно, і ось уже багато років я його не бачу.
Марія Луїса дивилася на журналіста з незрозумілим усміхом.
– Я можу щось зробити для вас, доньє Маріє Луїсо?
– Ви можете розповісти правду.
Вілахуана зітхнув.
– Сказати по щирості, я не знаю, чи зможу зробити це.
– У вас є діти?
– Четверо.
Вілахуана зустрівся очима з цією жінкою, якій жити лишилося обмаль. Сховатися від її погляду було нікуди.
– Зробіть це заради них. Заради них розкажіть правду. Коли зможете і як зможете. Але не дайте нам померти. Нас багато. Хтось мусить виступити від нашого імені.
Вілахуана кивнув. Марія Луїса простягнула йому руку, яку журналіст потиснув.
– Я зроблю все, що зможу, – сказав він.
Того вечора, коли Вілахуана вкладав до сну Ніколаса, син пильно подивився на нього, відчуваючи, що батькові думки блукають десь далеко в піднебессі.
– Тату?
– Що, синку?
– У мене запитання про слонів.
– Я слухаю тебе.
– Чому ти зробився журналістом? Мама каже, дідусь хотів, щоб ти став кимось іншим.
– Твій дідусь хотів, щоб я став адвокатом.
– Але ти його не послухався?
– Трапляються випадки, коли доводиться йти проти батькової волі. Але зайве й казати: тебе це не стосується ані тепер, ані в найближчому майбутньому.
– А чому?
– Бо деякі батьки – певна річ, не твій – не знають, що краще для їхніх дітей.
– Я маю на увазі: чому ти захотів стати журналістом?
Вілахуана стенув плечима.
– Мабуть, через мільйонні гонорари й нормований графік роботи.
Ніколас засміявся.
– Та ні, я серйозно. Чому?
– Не знаю, Ніко. Стільки часу вже спливло відтоді. Іноді, коли людина стає старшою, те, що колись здавалося їй очевидним, перестає таким бути.
– Але слони не забувають. Навіть якщо їм хочуть обтяти бивні.
– Гадаю, що ні.
– Отже…
Вілахуана, здаючись, кивнув головою.
– Щоб розказувати правду. Ось для чого я став журналістом.
Нікола замислився, зважуючи врочисту батькову відповідь.
– А що таке правда?
Вілахуана вимкнув світло й поцілував сина в чоло.
– Про це ти вже мусиш запитати маму.
Оповідь не має ні початку, ні кінця, лише двері, що впускають до неї.
Оповідь – це нескінченний лабіринт слів, образів і духів, викликаних для того, щоб виявити нам невидиму правду про нас самих. Оповідь – це, врешті-решт, бесіда між тим, хто її розповідає, і тим, хто слухає, але оповідач може розказати лише те, що дозволить йому його ремесло, а читач може прочитати лише стільки, скільки записано у нього в душі.
Це основна засада, на якій ґрунтується мистецтво виливання слів на папір, тому що коли гасне світло, стихає музика й зала порожніє, важить лише одне – міражні спогади, записані в театрі уяви, який міститься в голові у кожного читача. Це і ще надія, яку плекає кожен, хто береться за перо: щоб читач відчинив своє серце котрійсь із постатей, створених на папері, і дав їй часточку себе, щоб зробити безсмертною, бодай на кілька хвилин.