Сказавши це все з урочистістю значно більшою, ніж та, на яку, либонь, заслуговує ця нагода, я радше спущуся з небес на сторінки цієї книжки й попрошу люб’язного читача супроводити мене до кінця цієї історії і допомогти відшукати те, що найважче дається бідолашному оповідачу, заблуканому у своєму власному лабіринті, – двері до виходу.
Книжка Хуліана
1
Я завжди знав, що одного дня сяду писати цю історію. Історію своєї родини й тої зачарованої Барселони, сповненої книжок, спогадів і таємниць, у якій я зростав і яка переслідувала мене все життя, хоча я й усвідомлюю, що це може бути лише сон про якесь казкове місце.
Мій батько, Даніель Семпере, намагався це зробити переді мною й витратив на свою спробу чи не всі молоді літа. Протягом багатьох років він вислизав зі спальні посеред ночі, коли гадав, що моя мати вже поринула в обійми Морфея, і спускався навшпиньках до книгарні, де зі свічкою зачинявся в підсобці. Там, озброєний дешевою авторучкою, він до світанку провадив нескінченну борню з сотнями аркушів паперу.
Мати ніколи не докоряла йому за це й удавала – як це часто робиться в подружньому житті, щоб утримати його на спокійних водах, – що нічого не помічає. Ця одержимість, одначе, непокоїла її майже так само, як і мене. Я вже навіть почав було побоюватися, що мій батько, подібно, як Дон Кіхот, потроху зсувається з глузду, лише в його випадку причиною цього стало не читання, а писання. Мати знала, що цей шлях він мусить пройти сам – не тому, що мав якісь літературні амбіції, а тому, що ця боротьба зі словами була його способом зрозуміти, хто він насправді, і таким чином віднайти спогади про свою матір, яку втратив, коли мав лише п’ять років, і повернути її дух.
Пригадую той день, коли я зненацька прокинувся перед світанком. Серце шалено калатало, а в грудях бракло повітря. Мені наснилося, що батько розчиняється в імлі і я втрачаю його назавжди. Уже не вперше я бачив цей сон. Я скочив із ліжка й кинувся сходами вниз до книгарні. Я знайшов батька в підсобці, перетворитися на пару він ще встиг, але під ногами його валялося море пожмаканого паперу. Пальці його були в чорнилі, а очі червоними. На столі перед ним лежав старий знімок дев’ятнадцятирічної Ізабелли, який – ми всі про це знали – батько завжди носив із собою через те, що боявся забути її обличчя.
– Я не можу, – пробурмотів він. – Я не можу повернути її до життя.
Насилу стримавши сльози, я поглянув батькові в очі.
– Я зроблю це за тебе, – сказав я. – Обіцяю.
Батько, у якого мої врочисті заяви зазвичай викликали усмішку, обійняв мене. Випустивши з обійм і усвідомивши, що я говорив серйозно, він простягнув мені свою ручку.
– Тоді тобі знадобиться ось це. Бо я вже й не знаю, яким кінцем писати…
Я оглянув це незугарне письмове приладдя й поволі похитав головою.
– Я писатиму на машинці, – заявив я. – На «ундервуді», виборі професіоналів.
Цей «вибір професіоналів» я бачив у газетному оголошенні, і він мене неабияк вразив. Хто б міг подумати! Виявляється, щоб зі звичайного писаки, який базграє папір у вихідні, перетворитися на професійного письменника, досить лише придбати цю махиню завбільшки й завважки з паротяг. Моя заява про наміри заскочила батька зненацька.
– То ти хочеш стати професійним письменником? Із «ундервудом» і всім іншим?
«Коли вже так, то з кабінетом на горішньому поверсі готичного хмарочоса, пачкою імпортних цигарок, склянкою сухого мартіні в руці й музою, що сидить на колінах у дорогій білизні, нафарбована криваво-червоною помадою», – відразу запропонувала моя ліва півкуля мозку. Так я собі уявляв на той час професійних письменників, принаймні тих, що писали детективні романи, які поглинали мій сон і душу. Одначе, попри великі надії, що вирували в моїй голові, від мене не сховалися ті ледь помітні нотки іронії, що прослизнули в лагідному тоні мого батечка. Якби йому заманулося ставити під сумнів моє покликання, миром це не скінчилося б.
– Авжеж, – сухо відповів я. – Як Хуліан Каракс.
«Як тобі це?» – подумав я.
Батько здійняв брови. Мої слова його вочевидь спантеличили.
– А звідки ти знаєш, як пише Каракс? Та й узагалі, звідки ти знаєш, хто він?
Я зробив таємничу міну, якою користався тоді, коли хотів показати, що мені відомо більше, ніж усі гадають.
– Знаю, та й годі, – невизначено відказав я.