– Я гадав, що ти захочеш стати книгарем, як я, як твій дідусь, а перед ним мій дідусь, як майже всі Семпере з давніх-давен…
Бачачи, що заскочив його непідготовленим, я вирішив укріпити свої позиції.
– Ні, я буду письменником. До того всього ще й романістом. А це ж найгірше, хіба ні?
Я гадав, що останній жарт розрядить атмосферу, але батькові вочевидь було не до сміху. Він схрестив руки на грудях, відкинувся на спинку стільця й обережно дивився на мене. Щеня показувало вибрики, які йому не подобалися. «Ласкаво просимо до батьківського клубу, – подумав я. – Для цього дітей і приводять у цей світ».
– Твоя мати завжди мені це казала, але я гадав, що вона це робить, щоб ушпигнути мене.
Ще одне очко на мою користь. Те, що моя паніматка колись помилиться бодай у чомусь, є так само малоймовірним, як те, що Судний день припаде на День побиття немовлят. З дитинства маючи алергію до визнання поразки, батько далі сидів у своїй позі, із застережливим виразом на обличчі, і я побоювався, що зараз він візьметься переконувати мене покинути думку стати письменником.
– У твоєму віці я теж думав, що в мене є хист до письменства, – почав він.
Я бачив, як катастрофа наближається, наче охоплений полум’ям метеорит. Я мусив її негайно зупинити, інакше мені довелося б вислухати нудне казання про небезпеки, які чигають на того, хто збирається присвятити своє життя літературі, що (як це я часто чув від не одного голодного автора, які навідувалися до книгарні і яких доводилося обслуговувати в кредит, а часом навіть підгодовувати) плекає до своїх відданих послідовників такі самі почуття, як самиця богомола до свого самця. Поки батько не розпалився, я обвів мелодраматичним поглядом розкидані по підлозі аркуші, а потім мовчки вп’яв очі в нього.
– Як каже Фермін, розумним людям властиво помилятися, – визнав він.
Тут я усвідомив, що мій контраргумент провадив просто до тези, на яку спирався батько, а саме: що ми, Семпере, не маємо в крові таланту до письменства і що літературі з таким самим успіхом можна служити як книгар, не впадаючи в руїну й не занурюючись до темної безодні. Глибоко в душі я підозрював, що мій добрий батечко має цілковиту слушність, і тому перейшов до оборони. У словесній суперечці ніколи не слід віддавати ініціативу опонентові, а тим паче тоді, коли він має всі шанси, щоб виграти.
– Фермін радше каже, що розумні люди іноді помиляються і завжди визнають свої помилки, тимчасом як дýрні помиляються весь час, але ніколи не визнають цього і вважають, що тільки вони мають рацію. Це називається Архімедовим принципом сполученої недоумкуватості.
– Он як?
– Саме так. Згідно з ним, недоумок – це істота, яка ніколи не змінить своєї думки, – перейшов я в наступ.
– Я бачу, ти зробився послідовником Фермінового вчення.
– А хіба він не має рації?
– Що він має, то це надмірну схильність до виголошення сумнівних наукових концепцій.
– А що це значить?
– Те, що він забагато патякає.
– До речі, про патякання. Він також казав мені, що ти маєш мені дещо показати, коли настане час.
Батько миттєво розгубився. Увесь його запал до напучування розвіявся, як дим, а сам він немовби захитався, не знаючи, звідки прийде наступний удар.
– Що, він сказав, я маю тобі показати?
– Щось, пов’язане з книжками. І з мерцями.
– Мерцями?
– Не знаю, він казав щось про цвинтар. На цвинтарі ж мають бути мерці, я думаю?
Насправді ж я собі міркував, що вся ця справа якось пов’язана з Караксом, який у мене асоціювався саме з цими двома речами: книжками й смертю. Батько замислився на якусь хвилю. Відтак очі його зблиснули, як це траплялося завжди, коли йому щось спадало на думку.
– Гадаю, тут Фермін таки справді може мати слушність, – визнав він.
Я відчув, як десь війнуло солодким запахом перемоги.
– Ну, біжи нагору й одягнися, – сказав батько. – Але гляди, не розбуди матері.
– Ми кудись ідемо?
– Це таємниця. Я покажу тобі те, що змінило моє життя і, можливо, змінить твоє.
Тут я збагнув, що втратив ініціативу й ролі помінялися.
– Так рано?
Батько знову всміхнувся й підморгнув мені.
– Деякі речі можна побачити лише в сутіні.
2
Того дня, на світанку, батько вперше відвів мене до Цвинтаря забутих книжок. Була осінь 1966 року, і дрібний дощик помережив Ла-Рамблу маленькими калюжами, що зблискували, коли ми проходили повз них, наче мідяні сльози. Імла, що так часто снилася мені, супроводжувала нас, однак підняла своє запинало, щойно ми ступили на вулицю Арко-дель-Театро. Перед нами відчинилася ущелина, сповнена тіней, з-посеред яких невдовзі виринув величезний палац зі зчорнілого каменю. Батько постукав дверним молоточком у формі голови чортика. На мій подив, відчинив нам не хто інший, як Фермін Ромеро де Торрес, який, побачивши мене, в’їдливо посміхнувся.