– Я теж читав цю книжку, – мовив я, демонструючи рівень інтелекту, який не лишав жодного сумніву в правильності Фермінових теорій.
Дівчина глянула на мене смарагдово-зеленими очима, гострими, як шпички, і кліпнула так повільно, що мені здалося, ніби час зупинився.
– Що ж, рада за тебе, – відповіла вона, поклала книжку на полицю, обернулася й рушила до виходу.
Я побуряковів і на кілька секунд наче вріс у підлогу. Коли здатність рухатися повернулася до мене, я схопив книжку з полиці, кинувся до каси, заплатив і вибіг на вулицю, сподіваючись, що мій айсберг не поринув назавжди під воду.
Зі сталево-сірого неба падали краплі завбільшки з перлини. Я наздогнав її на світлофорі, коли вона, байдужа до дощу, чекала зеленого світла, щоб перейти на другий бік вулиці Росельйон.
– Мені викликати поліцію? – запитала вона, навіть не дивлячись на мене.
– Сподіваюся, такої потреби не виникне. Я Хуліан.
Валентина зітхнула й обернулася, знову вп’явши в мене свої проникливі очі. Я всміхнувся, як ідіот, і простягнув їй книжку. Дівчина вигнула брови, але, повагавшись якусь мить, узяла подарунок.
– Ще один Хуліан? У вас якесь братство чи що?
– Мої батьки назвали мене на честь автора цієї книжки, він був їхнім другом. Це найкраще, що я читав у своєму житті.
Мою долю, як це зазвичай трапляється в таких випадках, вирішили зовнішні обставини. Зненацька блискавка посріблила фасади будинків на проспекті Ґрасія, а над містом розлігся неприязний гуркіт грому. Перш ніж Валентина встигла послати мене до дідька чи викликати поліцію, я вистрілив свій останній набій.
– Десять хвилин. Кава. Якщо за десять хвилин мені нічого не вдасться, я розчинюся в повітрі і ти ніколи більше мене не побачиш. Обіцяю.
Валентина дивилася на мене, вагаючись і ледве тамуючи усміх. У всьому, що сталося, винен дощ.
– Згода, – сказала вона.
А я-то гадав, що моє життя змінилося того дня, коли я вирішив стати письменником.
Валентина мешкала сама в надбудованому приміщенні на вулиці Провансу. Звідти можна було споглядати всю Барселону, що я робив рідко, адже волів споглядати Валентину в різних стадіях роздягнутості, до яких постійно намагався її довести. Її мати була нідерландкою, а батько – відомим барселонським адвокатом, чиє прізвище чув навіть я. Коли він помер, мати Валентини забажала повернутися на свою батьківщину, але дівчина, на той час уже повнолітня, вирішила лишитися в Барселоні. Вона володіла п’ятьма мовами й працювала в заснованій її батьком адвокатській конторі, де перекладала позовні заяви у справах на мільйони між великими компаніями й родинами, що протягом чотирьох поколінь займали почесну ложу в театрі «Лісео». Коли я одного разу запитав її, що вона хоче робити в цьому житті, Валентина подивилася на мене тим своїм поглядом, який завжди мене обеззброював, і відповіла: «Подорожувати».
Валентина була першою людиною, якій я дозволив прочитати свої скромні проби пера. Виявилося, що ніжність і чулість вона приберігала для інших, прозаїчніших, вимірів наших стосунків. Тож коли потрібно було висловити думку про мої перші кроки в царині літератури, вона зазвичай казала, що з Караксом у мене, крім імені, немає нічого спільного. Що в глибині душі я був згодний, то не тримав зла на неї. Я вірив, що ніхто в світі краще за неї не зрозуміє той план, який я виношував багато років, і, мабуть, саме тому одного дня, коли почувався готовим до добрячої прочуханки, я повідомив Валентині, щo маю на думці вчинити, коли мені виповниться вісімнадцять років.
– Сподіваюся, не освідчитися мені? – зауважила Валентина.
Мабуть, я мав би здогадатися, на що натякає мені доля, адже все важливе між мною і Валентиною починалося з дощу, який або насідав мені на п’яти, або шкрябав у шибки. Того разу було так само.
– То який у тебе план? – зрештою запитала вона.
– Написати історію моєї родини.
Ми були разом уже майже рік – якщо тільки про ту низку вечорів, які ми проводили на простирадлах у її квартирі-студії попід хмарами, можна сказати «були разом», – і попри те, що я вивчив напам’ять її шкіру, я досі не знав, як тлумачити її мовчання.
– І? – запитала вона.
– Ти вважаєш, цього замало?
– Кожен має родину. І кожна родина має якусь історію.
Із Валентиною завжди було так: хай що б це не було, усе доводилося здобувати тяжкою працею. Вона відвернулася від мене, і я, промовляючи до цих оголених плечей бездоганної форми, вперше висловив уголос той намір, який уже багато років крутився в моїй голові. То не була якась видатна промова, але мені потрібно було почути це з власних вуст, щоб самому повірити.