Мабуть, Розьєр побачив на моєму обличчі відчай, який не міг не з’явитися після стількох днів марних пошуків.
– Чи можу я вам дещо порадити? – запитав він.
– Авжеж, будь ласка.
– Це практична порада, яку я даю всім авторам-початківцям, які запитують у мене, що їм робити. Якщо хочете стати письменником, пишіть. Якщо маєте, що розказати, розказуйте. Або принаймні спробуйте це зробити.
– Якби для того, щоб стати письменником, досить було мати лише історію, яку можна розказати, то всі в цьому світі поробилися б ними.
– Лишень уявіть собі цей жах: світ, повний письменників. Справжній армагедон, – пожартував Розьєр.
– Може бути, найменше, що цьому світові потрібно, – це ще один романіст.
– А це вже дозвольте вирішувати світові, – порадив Розьєр. – І якщо нічого не вийде, не переймайтеся. Тим краще для вас, як стверджує статистика. Але якщо одного дня вам таки вдасться викласти на папері історію, подібну до тої, яку я від вас почув, приходьте до мене. Цілком можливо, вона мене зацікавить.
– А тим часом?
– А тим часом забудьте про Каракса.
– Семпере ніколи не забувають. Це вроджена хвороба.
– У такому разі я вам співчуваю.
– То, може, вчините якусь справу милосердя?
Розьєр замислився.
– Хуліан мав одного доброго друга. Мабуть, то був його найкращий друг. Його звали Жан-Раймон Плано. Він не мав нічого спільного з цим нашим абсурдним світом. Тямущий, розважливий чоловік, без усяких дурниць в голові. Якщо хтось знає щось про Хуліана, то тільки він.
– Де мені його знайти?
– У катакомбах.
Мені слід було почати свої пошуки звідти. Адже йшлося про Каракса, і якщо й була якась надія відшукати його слід, то вона неминуче мала бути пов’язана з місцем, неначе взятим зі сторінок котрогось із його романів, – Паризькими катакомбами.
Жан-Раймон де Плано Флав’є був дебелим чолов’ягою, вигляд якого спочатку відлякував, але дуже скоро виявлялося, що це доволі привітний жартівник. Він працював у компанії, що врядувала Паризькими катакомбами, і відповідав за підтримку їх у належному стані, організацію туристичних екскурсій і все інше, пов’язане з цим краєм потойбіччя.
– Ласкаво просимо до світу мертвих, юначе, – сказав він, стискаючи руку так, що мені аж кістки затріщали. – Що я можу зробити для вас?
– Я думаю, що ви могли б допомогти мені зустрітися з моїм другом.
– Він живий? – розсміявся Плано. – Бо тих, що живі, я вже всіх позабував.
– Хуліан Каракс.
Ледве я вимовив це ім’я, як месьє Плано насупився, прибрав із обличчя всю приязність і нахилився вперед із погрозливим виразом, припираючи мене до стінки.
– А ти що за дідько?
– Хуліан Семпере. Батьки назвали мене на честь месьє Каракса.
– Про мене, то нехай би вони назвали тебе хоч на честь винахідника громадських вбиралень.
Я побоювався за свою фізичну цілість і спробував відступити назад. Однак стіна, по той бік якої, ймовірно, були катакомби, перешкодила мені. Я вже бачив себе, вмурованого в неї разом із тисячами інших кістяків.
– Мої батьки, Даніель і Беа, знали месьє Каракса, – сказав я, намагаючись замирити його.
Якусь хвилю Плано свердлив мене своїм поглядом. Згідно з моїми підрахунками, імовірність того, що зараз він зацідить мені по пиці, становила п’ятдесят процентів. Решта п’ятдесят були дуже непевними.
– То ти син Даніеля й Беатріс?
Я кивнув.
– Із книгарні Семпере?
Я кивнув знову.
– Як доведеш?
Протягом майже години я виголошував перед ним ту промову, яку раніше вже чули колишні Караксові літературні агенти й видавець. Плано уважно мене слухав і, здавалося, дедалі смутнішав із кожним моїм словом. Коли я скінчив розповідь, він дістав з кишені піджака гаванську сигару й закурив, пускаючи клуби диму, що могли б заволокти весь Париж.
– Ти знаєш, як я познайомився з Хуліаном?
Я похитав головою.
– Коли я був молодий, ми з ним працювали разом в одному поганенькому видавництві. Це було ще до того, як я зрозумів, що смерть дає більшу перспективу, ніж література. Я був продавцем, і моїм завданням було збувати ту базгранину, яку ми здебільшого публікували. Каракс писав оповідання жахів. Скільки цигарок ми з ним викурили, засиджуючись до півночі в кафе на першому поверсі будинку, в якому розміщувалося видавництво, і проводжаючи очима розкішних дівчат! Що то були за часи! Ніколи не повторюй моєї помилки й не старій. Старість не приносить нам ані шляхетності, ані мудрості, ані будь-якого іншого гівна на паличці, що було б цього вартим. Здається, це у вас, в Іспанії, так говорять: я почув цю фразу колись від Хуліана, і вона видалася мені дуже точною.