Потайки я соромився того, що робив, і тої непристойно великої купи грошей, яку мені платили за це. А може, мені лише хотілося так думати. Хай там як, а я, не змигнувши оком, приймав свою астрономічну суму й проциндрював її, щойно вона опинялася на моєму рахунку.
– Тут немає чого соромитися, – переконував мене Каракс. – Навпаки, це перспективна професія, що потребує кмітливості, і вона дасть можливість тобі, якщо правильно розіграєш свої карти, купити собі свободу й трохи часу, щоб, коли кинеш рекламу, стати тим, ким ти є насправді.
– А хто я насправді? Автор рекламних текстів про газовані напої, кредити й розкішні автомобілі?
– Ти будеш тим, ким себе сам вважатимеш.
По правді сказати, мені важило не те, хто я, а радше те, що про мене думає Каракс. Ми далі працювали над нашою книжкою, як мені подобалося її називати. Ця робота перетворилася на моє друге життя, і я вертався до того світу, знімаючи й вішаючи перед входом до нього свою щоденну машкару, щоб, озброївшись ручкою чи «ундервудом», поринути в історію, яка мені здавалася нескінченно реальнішою, ніж моє забезпечене земне існування.
Протягом тих років у житті кожного з нас сталися якісь зміни. Невдовзі по гостині Алісії Ґріс Ісаак Монфорт оголосив, що настав час йому відійти на пенсію, і запропонував Фермінові, який саме тоді вперше став батьком, зайняти його місце сторожа Цвинтаря забутих книжок.
– Настав час передати пронозі кермо до рук, – пояснив він.
Фермін випрохав згоду в Бернарди, яка погодилася зрештою перебратися до помешкання на першому поверсі будинку, який сусідив із Цвинтарем забутих книжок. Фермін спорудив там секретні двері, що вели до тунелів палацу, і перетворив колишнє Ісаакове помешкання на свій новий кабінет.
Багато років по тому, користаючись зі своєї роботи на відому марку японської електроніки, я подарував Фермінові величезний кольоровий телевізор, такі тоді називали «люксусовими». Фермін, який раніше вважав телебачення ледве не антихристом, змінив свою думку, коли дізнався, що часом там показують фільми Орсона Веллса («Цей зух умів робити кіно», – казав мій названий дядечко) і насамперед Кім Новак, чиї конічні бюстгальтери підтримували його віру в те, що у людства є майбутнє.
Мої батьки після кількох років домашніх чвар, коли я вже гадав, що їхній шлюб зайшов у круте піке, незбагненним чином оминули підводні камені й на подив усім подарували мені пізню сестричку, яку охрестили Ізабеллою. Дідусь іще встиг потримати її на руках, а через кілька днів помер від раптового серцевого нападу, який уразив його, коли старенький книгар піднімав коробку з повним зібранням творів Александра Дюма. Дідуся поховали поруч із бабусею Ізабеллою, поклавши йому до труни «Графа Монте-Крісто». Втративши свого батька, мій ураз постарів за нас усіх і ніколи вже не був таким, як раніше. «Я гадав, що твій дідусь житиме вічно», – сказав він мені того дня, коли я застав його заплаканого в підсобці книгарні.
Фернандіто й Софія побралися, як того всі й очікували, і переїхали до колишнього помешкання Алісії Ґріс на вулиці Авіньйон, яке Фернандіто вже використовував раніше, щоб у ліжку з Софією скласти іспит з кохання, застосувавши всі ті знання, які колись йому дала Матильда. Із часом Софія відкрила власну невеличку книгарню, що спеціалізувалася на дитячій літературі й називалася «Семпере-молодша». Фернандіто влаштувався на роботу до мережі великих супермаркетів, де згодом зробився директором книжкового відділу.
У 1981 році, невдовзі після невдалого державного перевороту, який ледь-ледь не повернув Іспанію до кам’яної доби або й гірше, Серхіо Віллахуана опублікував у «Ванґуардії» серію статей, у яких розповів про сотні випадків викрадення дітей у їхніх батьків, переважно політичних в’язнів, знищених у барселонських тюрмах у перші повоєнні роки, щоб замести всі сліди злодійства. Вибухнув скандал, що розкрив старі рани. Багато хто навіть не знав про них, інші ж воліли їх приховати. Ці статті спричинилися до низки кримінальних проваджень (деякі з них тривають ще й досі), внаслідок яких було згенеровано гори документів і подано не один позов до цивільних і кримінальних судів. Ця справа додала багатьом сміливості, люди стали збирати свідчення й шукати інформацію про ті найтемніші роки історії нашої країни, які доти були похованими в непам’яті.
Друже читачу, ти, мабуть, запитуєш себе, чи, поки все це діялося, наш неповторний Хуліан Семпере присвячував свої дні виключно найманій праці у сфері рекламного бізнесу, а ночі – непорочній діві, літературі? Не зовсім так. По якомусь часі праця з Караксовою допомогою над циклом із чотирьох книжок перетворилася зі втечі до раю на чудовисько, яке взялося пожирати те, до чого могло дістатися, тобто мене. Чудовисько, яке я сам впустив у своє життя і яке тепер не хотіло забиратися звідти й мусило навчитися співіснувати з іншими привиддями, що турбували мене. Подібно до свого другого дідуся, Давида Мартіна, я також опинився над прірвою, яку кожен письменник носить у своїй душі, і зрештою завис над нею, чіпляючись за край самими лише кінчиками пальців.