– А це моя справа?
– Ні.
– Отож-бо.
Знову запала незручна мовчанка. Вони помалу просувалися середмістям повз ряди машин, аж доки не виїхали до парку Каса-де-Кампо. Варґас далі серіями вивчав Алісію. Погляд у нього був холодний, металевий, а очі – сірі й блискучі, немов щойно викарбувані монети. Алісія замислилася, ким був її вимушений партнер до того, як потрапив у неласку: щирим послідовником режиму чи лише найманцем. Перші заполонили всі щаблі влади й намножилися, як злоякісні пухлини, під прикриттям знамен і промов; другі поводилися тихо й обмежувалися тим, що допомагали державній машині функціонувати. Цікаво, скількох людей Варґас ліквідував протягом своєї роботи в поліції. Гризе його сумління, чи він уже й забув лік усім своїм жертвам? А може, сумління прокинулося тільки під старість і зруйнувало всю життєву конструкцію?
– Про що ви думаєте? – запитав Варґас.
– Розмірковую над тим, чи подобається вам ваша робота.
Поліціянт розсміявся крізь зуби.
– Не хочете запитати, чи мені подобається моя? – запропонувала Алісія.
– А це моя справа?
– Мабуть, ні.
– Отож-бо.
Зрозумівши, що розмова не має майбутнього, Алісія дістала з конверта досьє, яке їй надав Хіль де Партера, і стала гортати його. На позір у ньому не було нічого надзвичайного. Звіти агентів. Свідчення особистої секретарки міністра. Кілька сторінок, присвячених імовірному невдалому замаху на Вальса, стандартним діям двох інспекторів, які відкрили справу, і деяким епізодам біографії Вісенте Кармони, Вальсового особистого охоронця. Або Хіль де Партера довіряв їм ще менше, ніж гадав Леандро, або еліта його департаменту протягом останнього тижня тільки те й робила, що длубалася в носі.
– Сподівалися на більше? – запитав Варґас, прочитавши її думки.
Алісія втупилася очима в алею перед входом до Каса-де-Кампо.
– Авжеж не на менше, – пробурмотіла вона. – Із ким ми маємо зустрітися?
– З Маріаною Седó, Вальсовою особистою секретаркою протягом останніх двадцяти років. Це вона повідомила про зникнення міністра.
– А вона трохи засиділася в секретарках, – зауважила Алісія.
– Злі язики стверджують, що вона – більше, ніж просто секретарка.
– Коханка?
Варґас похитав головою.
– Здається, донья Маріана замахнулася на зовсім інше. Подейкують, що біля керма насправді була саме вона, й у Вальсовому кабінеті нічого не робилося й не вирішувалося без її згоди.
– За спиною кожного негідного чоловіка є ще негідніша жінка. Так теж подейкують.
Поліціянт усміхнувся.
– Ніколи такого не чув. Мене попереджали, що ви дещо безтактна.
– Про що ще вас попереджали?
Варґас обернувся до неї і підморгнув.
– Хто такий Ендайя? – запитала Алісія.
– Як ви кажете?
– Ендайя. Хто це такий?
– Родріґо Ендайя?
– Мабуть.
– А навіщо вам це знати?
– Знання за плечима не носити.
– Може, Монтальво згадував Ендайю з огляду на цю справу?
– Так, це ім’я звучало під час розмови. То хто він?
Поліціянт зітхнув.
– Ендайя – різник. Що менше ви про нього знаєте, то краще.
– Ви з ним знайомі?
Варґас не відповів на її запитання. Решту дороги вони проїхали, не промовивши ані слова.
7
Майже чверть години вони минали алеї, вздовж яких щокроку траплялися садівники у форменому одязі, аж доки не виїхали на проспект, обсаджений кипарисами, що привів їх до ґратованих воріт «Вілли Мерседес». Небо набрало свинцевого кольору, і дрібні краплини дощу бризнули на вітрове скло автомобіля. Коло входу до маєтку на них чекав служник, який відчинив ґрати, щоб пропустити машину. Поряд стояла вартівня, у якій озброєний рушницею охоронець кивнув у відповідь на Варґасове вітання.
– Ви тут уже були? – запитала Алісія.
– Кілька разів від минулого понеділка. Вам тут сподобається.
Машина виїхала на посипану дрібною жорствою доріжку, що зміїлася поміж сквериків і озерець. Алісія розглядала цілі ліси статуй, ставки, фонтани й зів’ялі розарії, поколошкані осінніми вітрами. Поміж кущами й мертвими квітами виднілася невеличка залізниця. На території маєтку прозирали обриси чогось, що скидалося на зменшену копію залізничної станції. На пероні під дощем стояв паровоз і два вагони.
– Забавка для доньки, – пояснив Варґас.
Невдовзі перед ними з’явився силует головної будівлі, непомірного палацу, який, здавалося, звели для того, щоб пригнітити й залякати гостя. По обидва боки від палацу, метрів за сто, стояли два великі будинки. Варґас зупинив машину перед кам’яними сходами, що здіймалися вгору, до головного входу. Унизу біля сходів чекав мажордом в однострої і з парасолею, який показав їм прямувати до гаражів, метрів за п’ятдесят звідти. Дорогою Алісія роздивлялася головний будинок.