Алісія впустила листи на підлогу й заплющила очі. Холод у жилах, який приносили ці чи то ліки, чи то отрута, завжди відчиняв темні комірки в її мозку. Це була та ціна, яку вона платила за можливість угамувати біль. Леандро знав це. Знав, що під цим морозним покривалом, де не існувало ні болю, ні свідомості, Алісія здатна була бачити в темряві, чути й відчувати те, чого інші не могли навіть уявити, здатна викривати таємниці, які решта вважали давно похованими. Леандро знав: щоразу, коли Алісія занурюється в ці чорні води й виринає зі здобиччю в руках, вона лишає там частинку тіла й душі. І він знав, що Алісія ненавидить його за це. Ненавидить з такою люттю, яку тільки може відчувати створіння, що знає свого творця і знає, що він відповідальний за всі її нещастя.
Дівчина підхопилася з ліжка й попрямувала до ванної. Відчинивши дверцята-дзеркало невеличкої шафки, вона побачила акуратно виставлені пляшечки, які залишив їй Леандро. Її нагорода. Алісія обіруч вигребла їх усі й поскидала в раковину. Прозора рідина витекла поміж друзками скла.
– Сучий син, – пробурмотіла дівчина.
У номері задзвонив телефон. Алісія, не зважаючи на деренчання, якусь хвилю розглядала в дзеркалі своє відображення. Вона чекала цього дзвінка. Потім повернулася до кімнати й мовчки взяла слухавку.
– Знайшли Вальсову машину, – почувся голос Леандро на тому кінці.
Алісія мовчала.
– У Барселоні, – нарешті промовила вона.
– Так, – підтвердив Леандро.
– І жодного сліду самого Вальса.
– Ані його охоронця.
Алісія сіла на ліжко, втупивши загублений погляд у вуличні вогні, що кривавими плямами блимали за вікном.
– Ти ще тут, Алісіє?
– Я їду вранці першим потягом. Здається, виїжджає о сьомій з Аточі.
Вона почула зітхання Леандро і уявила, як він сидить у ліжку в своїх апартаментах у готелі «Палас».
– Не знаю, чи це хороша ідея, Алісіє.
– Краще лишити все в руках поліції?
– Я хвилююся через те, що ти будеш сама в Барселоні, ти знаєш це. Барселона – небезпечне місце для тебе.
– Все буде гаразд.
– Де ти зупинишся?
– А ти як гадаєш?
– У квартирі на вулиці Авіньйон… – зітхнув Леандро. – Чому не в якомусь пристойному готелі?
– Тому що там мій дім.
– Твій дім тут.
Алісія обвела поглядом приміщення, свою темницю протягом останніх років. Мабуть, тільки Леандро могло спасти на думку назвати цю домовину її домівкою.
– Варґас знає?
– Повідомлення прийшло з Головного управління поліції. Якщо ще не знає, то знатиме рано-вранці.
– Ще щось?
Вона почула, як Леандро глибоко зітхнув.
– Я хочу, щоб ти обов’язково дзвонила мені щодня.
– Гаразд.
– Обов’язково.
– Я ж пообіцяла, що дзвонитиму. На добраніч.
Вона вже збиралася завершувати розмову, коли донісся голос Леандро. Дівчина знову приклала слухавку до вуха.
– Алісіє?
– Я слухаю.
– Будь обережна.
18
Вона завжди знала, що одного дня повернеться до Барселони. Те, що це сталося під час її останньої справи, надавало події іронічного забарвлення, і це не могло приховатися від її наставника. Алісія уявила, як Леандро замислено ходить туди-сюди по своєму номері, позираючи на телефон. Опираючись спокусі зняти слухавку й зателефонувати їй знову, щоб наказати лишатися в Мадриді. Леандро не подобалося, коли його ляльки намагалися обірвати мотузочки. Багато хто пробував це зробити й щоразу переконувався в тому, що їхнє ремесло не для прихильників романтичних фільмів зі щасливим кінцем. Та Алісія завжди була інакшою. Вона була його улюбленицею. Його найкращим творінням.
Дівчина налила собі ще келих білого вина, лягла в ліжко і стала чекати дзвінка. У голові промайнула думка відімкнути телефон. Востаннє, коли вона це зробила, з’явилися двоє його посіпак, щоб допровадити Алісію до вестибюля, де на неї чекав Леандро. Таким вона його ще ніколи не бачила: виснаженого тривогою, позбавленого свого звичного незворушного виразу. Тоді він поглянув на дівчину з сумішшю злості й ніжності, неначе сумнівався, як йому вчинити: обійняти Алісію чи наказати своїм людям затовкти її прикладами в нього на очах. «Ніколи більше не роби мені такого», – сказав він тоді. Від того вечора минуло два роки.
Алісія чекала дзвінка до пізньої ночі, однак Леандро так і не зателефонував. Либонь, дуже вже хотів відшукати Вальса й вислужитися перед державними зверхниками, якщо наважився-таки відчинити дверцята її клітки. Переконана, що цієї ночі ані йому, ані їй не вдасться стулити очей, Алісія вирішила шукати прихистку в єдиному місці у світі, де Леандро ніколи б не зміг її дістати. На сторінках книжки. Вона взяла зі столу роман, який знайшла у Вальсовому кабінеті, і розгорнула його, приготувавшись поринути у витвір Маташевої уяви.