– У смертних є багато корисних звичок. Наприклад, снідати або мати друзів. Тобі, Алісіє, не завадило б перейняти ці звички.
– У тебе багато друзів, Леандро?
Алісія помітила сталевий зблиск в очах начальника – застережливий знак – і опустила погляд. Відтак покірливо взяла тарілку спагеті й філіжанку кави з молоком, які їй приніс офіціант на замовлення Леандро, і відсьорбнула трохи під пильним наглядом наставника.
Чоловік дістав із пальта конверт і простягнув їй.
– Я зарезервував для тебе ціле купе в першому класі. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти. У конверті також знайдеш трохи грошей. Сьогодні перекажу ще на твій банківський рахунок. Якщо потребуватимеш більше, дай мені знати.
– Дякую.
Алісія взяла до рота трохи спагеті, сухих і шорстких на смак, пожувала й насилу проковтнула. Леандро не спускав із неї очей. Алісія потайки глянула на годинник, що висів угорі.
– Не хвилюйся, – сказав її наставник. – У тебе ще десять хвилин.
Групки пасажирів уже прямували на перон. Алісія обхопила чашку двома руками, не знаючи, куди їх подіти. Мовчанка, що запала між ними, була нестерпною до болю.
– Дякую, що прийшов попрощатися, – нарешті промовила вона.
– То ми прощаємось?
Алісія заперечливо хитнула головою. Кілька хвилин вони далі сиділи мовчки. Урешті-решт, коли дівчина вже гадала, що розчавить чашку, яку стискала обіруч, Леандро підвівся, защепнув пальто і спокійно пов’язав шалик. Натягнувши шкіряні рукавички, він доброзичливо всміхнувся й нахилився, щоб поцілувати Алісію в щоку. Його губи були холодні, а з рота пахло м’ятою. Алісія сиділа незрушно, не наважуючись навіть дихати.
– Я хочу, щоб ти дзвонила мені щодня. Обов’язково. Починаючи від сьогоднішнього вечора, коли будеш на місці. Я хочу знати, що все гаразд.
Вона не відповіла.
– Алісіє?
– Дзвонити щодня, обов’язково, – повторила вона.
– Не треба глузувати.
– Вибач.
– Як стегно?
– Добре. Краще. Значно краще.
Леандро дістав із кишені пальта флакон і простягнув його дівчині.
– Я знаю, що тобі не подобаються ліки, але ти ще мені будеш вдячна. Це пігулки, не такі дієві, як укол. Не ковтай їх натщесерце й у жодному разі не запивай алкоголем.
Алісія взяла флакон і сховала до своєї сумочки. Їй не хотілося починати суперечку зараз.
– Дякую.
Леандро кивнув і рушив до виходу, з обох боків супроводжуваний своїми людьми.
Потяг уже чекав під склепінням вокзалу. Хлопчина, якому на вигляд не було й двадцяти років, перед виходом на перон попросив Алісію показати квиток і провів її до вагона першого класу, який розміщувався в голові потяга й був зовсім порожній. Помітивши, що дівчина трохи накульгує, хлопчина допоміг їй піднятися й супроводив аж до купе, де закинув валізу на багажну поличку й відтулив фіранку. Скло вікна запітніло, і хлопець протер його рукавом свого піджака. Пасажири, немов балерини, ковзали по перону, перетвореному на дзеркало вологим подихом ранку. Алісія віддячила хлопчині щедрими чайовими, і той, шанобливо вклонившись, покинув купе й зачинив за собою двері.
Дівчина опустилася на сидіння й утупилася відсутнім поглядом у вокзальні вогні. По якійсь хвилі потяг помалу рушив, і Алісія розслабилася, насолоджуючись розміреним похитуванням вагона й уявляючи собі, як перші промені сонця зблискують над огорнутим імлою Мадридом. Саме тоді вона побачила його. Варґас мчав пероном, намагаючись догнати потяг. Його марний забіг увінчався тим, що поліціянтові вдалося ледь-ледь пальцями торкнутися вагона й наштовхнутися на непроникний погляд Алісії, що безпристрасно дивилася на напарника крізь вікно. Зрештою Варґас відстав. Засапавшись, він поклав руки на коліна й схилився з гіркою посмішкою на губах.
Місто зникало в далечині, і незабаром потяг уже мчав неозорою рівниною, що простяглася без кінця-краю. Алісія відчула, що за цією темною стіною вітер уже доніс до Барселони її запах. Дівчина уявила, як рідне місто, наче чорна троянда, розтуляє свої пелюстки, і на якусь мить Алісію переповнила та спокійна впевненість у неминучому, яка дає розраду проклятим істотам. А може, це була тільки втома. Це вже не мало значення. Алісія заплющила очі й віддалася на волю сну, тимчасом як потяг, розтинаючи пітьму, нісся до лабіринту духів.
Місто дзеркал
1
Холод. Холод, що кусає за шкіру, розтинає плоть і просвердлює кістки. Вогкий холод, що, немов кліщами, стискає м’язи й випалює нутрощі. Холод. Протягом перших кількох секунд свідомості він не може думати ні про що інше.