– Води, будь ласка, – стогне він.
Тривалий час тюремник не рухається. Відтак, коли Вальс уже гадає, що йому все примарилося і що цей чоловік – лише витвір його хворого мозку, який пожирає біль і запалення, тюремник ступає кілька кроків до нього. Вальс покірливо всміхається.
– Води, – благає він.
Струмінь сечі зрошує йому обличчя, і порізи, якими воно вкрите, починають пекти вогнем. У Вальса вихоплюється скавучання, і він відповзає в глиб камери. Він задкує, доки не впирається спиною в стіну й, зібгавшись у клубок, лишається там. Тюремник підіймається сходами нагору, дверцята з лунким відляском закляпуються, і прямокутник світла зникає.
Лише тоді Вальс помічає, що він не сам у камері. У куті, прихилившись спиною до стіни, сидить Вісенте, його вірний охоронець. Він не рухається. Видно лише обриси його ніг. І рук. Долоні й пальці розпухли і мають фіолетовий колір.
– Вісенте?
Він повзе до охоронця, але зупиняється, відчувши наближення смороду. Вальс ховається в протилежний куток і скручується вдвоє, обхопивши руками коліна й засунувши голову між ноги, щоб позбутися сопуху. Він намагається викликати в пам’яті образ своєї доньки, Мерседес. Вальс уявляє, як вона бавиться в парку, у своєму будиночку з ляльками, катається на власному потязі. Він уявляє її дівчинкою, яка дивиться на нього поглядом, що все пробачає й несе світло туди, де його ніколи не було.
За якийсь час Вальс піддається холоду, болю й знемозі і відчуває, що знову непритомніє. «Може, я помираю», – з надією думає він.
2
Фермін Ромеро де Торрес прокинувся зненацька. Серце його калатало, немов кулемет, а в грудях неначе хтось виконував партію сопрано з Ваґнерівської опери. Він розтулив очі в оксамитовій півтемряві, намагаючись заспокоїтися. Стрілки будильника підтвердили те, про що він підозрював. Ще не було навіть півночі. Йому вдалося сяк-так подрімати лише якусь годинку, перш ніж безсоння знову наскочило на нього, мов некерований трамвай. Поруч, благословенно всміхаючись в обіймах Морфея, хропла, наче молодий бичок, Бернарда.
– Ферміне, здається, ти станеш батьком.
Вагітність зробила її ще бажанішою, ніж будь-коли: Фермін тої самої миті радо б накинувся на її розквітлі принади і на весь той бенкет вигинів і опуклостей, який Бернарда становила собою. Він уже збирався виконати свій коронний номер під назвою «Опівнічний експрес», але не наважився розбудити дружину й порушити той небесний спокій, яким світилося її обличчя. Він знав, що в такому разі могло бути два варіанти розвитку подій: або воднева бомба з гормонів, які сочилися з усіх пор її тіла, вибухне й Бернарда перетвориться на дику тигрицю, що розтерзає його на шматки, або ж іскра не проскочить і його свята дружина, охоплена всілякими страхами, стане відмовлятися, посилаючись навіть на те, що будь-яке посягання на неї може зашкодити дитині. Фермін її не звинувачував. Їхню першу дитину, яку вони зачали незадовго до одруження, Бернарда втратила. Горе її було таке безмежне, що Фермін боявся тоді втратити назавжди і дружину. Та минув час, і, як обіцяв лікар, Бернарда завагітніла знову й повернулася до життя. Однак тепер вона жила в постійному страху, і часом, здавалося, боялась навіть зітхнути, щоб знову не стався викидень.
– Кохана, але ж лікар сказав, що все буде гаразд.
– Він такий самий брехун, як і ти.
Мудрий чоловік не стане будити вулкани, революції чи вагітних жінок. Фермін тихцем покинув подружнє ложе й прослизнув навшпиньках до їдальні їхнього скромного помешкання на вулиці Хоакіна Кости, до якого вони з Бернардою в’їхали, повернувшись з медового місяця. Він сподівався притлумити свою хіть і гризоти «Суґусом», але після короткого огляду виявилося, що запаси його підійшли до нуля. А це вже було геть кепсько. Розпач огорнув Ферміна. Але тут він пригадав, що у вестибюлі Французького вокзалу до пізньої ночі працює торговець солодощами й цигарками, Сліпий Дієґо, у якого завжди було вдосталь всіляких лагоминок та масних жартів. На саму думку про лимонний «Суґус» Фермінові потекла слинка, і він, не гаючи ні секунди, скинув піжаму й убрався в пальто, достатньо тепле, щоб сироти не виступали на шкірі холодної, як у Сибіру, ночі. Спорядившись таким чином, Фермін кинувся на вулицю, щоб задовольнити свої низькі інстинкти й надавати копняків безсонню.
Раваль – маленька батьківщина для всіх тих, кого мордують нічниці. Хоч квартал також не спить, однак спонукає до забуття, і хай яким не був би твій тягар, досить пройти кілька кроків, щоб натрапити на когось або на щось, що нагадає тобі: завжди є хтось, кому життя здало ще гірші карти, ніж тобі. Тої ночі, коли перетнулися між собою людські долі, жовтуваті випари, породжені почасти вбиральнями, почасти гасовими ліхтарями, почасти відлунням спогадів кольору сепії, линули над плутаницею провулків, чи то як чари, чи то як попередження – кому як більше до смаку.