Фермін блукав поміж галасу, смороду та інших продуктів життєдіяльності люмпену, що оживляли ці вулички, темні й покручені, наче фантазії єпископа. Урешті-решт він опинився біля статуї Колумба, яку зграя мартинів закаляла білим послідом, віддаючи сумнівну шану середземноморській дієті. Фермін попрямував бульваром до Французького вокзалу, не наважуючись обернутися й глянути на лиховісний силует замку Монтжуїк, що завмер на вершині гори, наче хижак, який приготувався до нападу.
Ватаги моряків-американців тинялися околицями порту в пошуках розваг і можливостей культурного обміну з дамами легкої поведінки, готовими ознайомити їх із найпростішими фразами і трьома-чотирма фокусами, відомих тільки мешканцям портових міст. Фермінові згадалася Росіїто, розрада стількох темних ночей його молодості, чиста пишногруда душа, що не раз рятувала його від самотності. Він уявив Росіїто разом з її кавалером, успішним торговцем із Реуса, завдяки якому вона покинула активну роботу; уявив, як вона мандрує світом – справжня сеньйора, якою вона завжди й була, – і, можливо, думає, що нарешті життя їй усміхнулося.
Із думками про Росіїто і про породу, що перебуває під загрозою вимирання, – породу людей із добрим серцем, Фермін прийшов на вокзал. Побачивши Сліпого Дієґо, який уже збирався згортатися, він підбіг до нього.
– Ферміне, о такій порі ти мав би жарити в ліжку свою супружницю, – промовив Дієґо. – Закінчився «Суґус»?
– Самі крихти лишилися.
– У мене є лимонний, ананасовий і полуничний.
– Давай лимонний. П’ять пакетиків.
– Тримай ще один у подарунок.
Фермін заплатив йому й не взяв решти. Дієґо, не перераховуючи, поклав монети до шкіряної сумочки, яку носив на поясі, подібно до трамвайних кондукторів. Фермін ніколи не міг збагнути, як Сліпий Дієґо знав, коли його обшахровують, а коли ні, але якимось чином він це знав. Ба більше, Дієґо міг це передбачити. Він народився незрячим, і в житті йому поталанило менше, ніж кадетові-піхотинцю. Мешкав сам у кімнаті без вікон у пансіоні на вулиці Принцеси зі своїм найкращим другом, радіоприймачем, по якому слухав футбол і новини, від яких йому робилося смішно.
– Прийшов подивитися на потяги, еге ж?
– Давня звичка, – відказав Фермін.
Він дивився услід Сліпому Дієґо, що потягнувся до свого пансіону, де його не чекала жодна жива душа, і подумав про Бернарду, яка спала у своєму ліжку й пахла трояндовою водою. Він збирався повертатися додому, але все ж вирішив вийти на перон, під велетенське шатро вокзалу, цього сповненого парою і залізом собору, куди Фермін прибув, коли повернувся до Барселони тої далекої ночі 1941 року. Він завжди вважав, що доля, коли не нападає підступно й безсоромно на невинних, любить перепочивати на залізничних вокзалах. Тут починаються або закінчуються трагедії і романи, відбуваються втечі й повернення, зради й розлуки. Саме життя – це, так би мовити, вокзал, на якому хтось завжди сідає – або когось садять – на не той потяг.
Такі роздуми, глибокі, як філіжанка кави, зазвичай приходили до Ферміна саме після півночі, коли тіло, стомлене щоденними турботами, затихало, тоді як розум далі вертівся, наче дзиґа. Вирішивши проміняти дешеву філософію на суворий комфорт дерев’яної лавки, він зайшов під склепіння вокзалу, таке вигнуте, наче хитрий архітектор хотів підказати, звідки народжується крива доля Барселони.
Фермін улаштувався на лавці, розгорнув один «Суґус» і кинув його до рота. Поринувши в цукеркову нірвану, він утупився поглядом у залізничні колії, що втікали в ніч і губилися в темряві. За якийсь час він відчув, як перон затремтів під його ногами, і побачив світло локомотива, що пронизувало опівнічну темінь. Через кілька хвилин потяг, огорнутий хмарою пари, прибув на станцію.
Запинало імли, що прийшла з моря, огортало перон, перетворюючи на марево пасажирів, які виходили з вагонів після тривалої подорожі. Щасливих облич поміж них було небагато. Фермін спостерігав, як пасажири проходили мимо, вдивлявся в їхні стомлені лиця, фантазуючи про те, які життєві обставини й переміни змусили цих людей приїхати до Барселони. Йому вже починала подобатися ця нова роль біографа, що похапцем пише життєпис нікому не відомого містянина, коли він побачив її.
Вона вийшла з вагона, огорнута тою завісою білої пари, яку Фермін завжди сподівався побачити довкола своєї улюбленої Марлен Дітріх, коли та виходила з потяга на вокзалі Берліна, Парижа чи будь-якого іншого, може, й неіснуючого, міста того славетного чорно-білого XX століття, яке можна було побачити на ранкових сеансах у кінотеатрі «Капітоль». Жінка – хоч їй, схоже, не було й тридцяти років, але Фермінові ніколи б не спало на думку назвати її дівчинкою, юнкою чи якимось іншим подібним словом – ішла злегка накульгуючи, що надавало їй загадкового й водночас вразливого вигляду.