«Що це за гармата?» – «Якщо хочеш, я дістану тобі жіночий пістолетик з руків’ям зі слонової кістки й двома позолоченими дулами». – «І що мені з ним робити, окрім як тренуватися на собаках?» – «Намагатися, щоб ніхто не тренувався на тобі».
Зрештою дівчина взяла-таки це одоробло. Так завжди траплялося у її стосунках із Леандро, заснованих на мовчазній угоді, яка передбачала послух і подобу згоди, коли все несказане маскується холодною ввічливою усмішкою й покривалом німотності. Це давало змогу Алісії дивитися вранці в дзеркало й учергове брехати собі про мету свого життя. Вона зважила зброю в руці. Потім розімкнула раму й пересвідчилася, що револьвер незаряджений. Висипавши одну з коробок на підлогу, дівчина без поспіху запхала в барабан шість набоїв. Відтак підвелася й підійшла до полиць із книжками, що займали одну стіну. Хесуса та її армія ганчірок, вочевидь, навідалися сюди: ніде не було ні порошинки, ні в чому не відчувалося трирічної відсутності Алісії. Дівчина взяла Біблію в шкіряній палітурці, що стояла поряд із французьким перекладом «Фауста», і розгорнула її. У сторінках книжки ножем було вирізано заглиблення, що ідеально підходило до револьвера. Алісія сховала зброю в Біблію і поставила книжку на полицю. «Амінь!» – виголосила вона подумки.
Зачинивши валізу, Алісія подалася до спальні. Випрасувані й напахчені простирадла огорнули її, а втома від подорожі й вино докінчили справу. Дівчина заплющила очі й лежала, слухаючи місто, яке шепотіло їй щось на вухо.
Тої ночі Алісії знову наснився вогняний дощ. Вона стрибала дахами Равалю, утікаючи від гуркоту бомб, тимчасом як будинки падали довкола, лишаючи на своєму місці стовпи полум’я й чорного диму. Рій літаків тягнувся при самій землі, поливаючи кулями тих, хто намагався дістатися вулицями до сховищ. Опинившись на даху будинку на вулиці Арко-дель-Театро, Алісія побачила жінку з чотирма дітьми, що в паніці бігла до Ла-Рамбли. Вулицю накрило кулеметною чергою, і їхні тіла на бігу розлетілися фонтаном крові й нутрощів. Алісія заплющила очі, і тоді пролунав вибух. Вона спочатку відчула його, немовби з темряви на неї наскочив потяг, і лише потім до неї донісся звук. Бік опалило болем, полум’я здійняло її в повітря й швиргонуло на скляний дах. Алісія пробила його і, огорнута хмарою гострих уламків пекучого скла, ринула в порожнечу.
Однак не минуло й кількох секунд, як щось зупинило її падіння. Вона приземлилася біля дерев’яного майданчика, розміщеного на вершині якоїсь величезної споруди. Алісія підповзла до краю і, поглянувши вниз, роздивилася в мороці обриси спіральної конструкції. Дівчина протерла очі й стала вдивлятися в темряву, яку ледь-ледь розганяло червонясте світло, що відбивалося від хмар. Унизу розкинулися неймовірні архітектурні форми вежі з книжок. Незабаром по кам’яних сходах – одних із багатьох у лабіринті – розляглися кроки, що наближалися до неї, і Алісія побачила невиразні обриси чоловіка з рідким волоссям, який опустився навколішки біля неї, оглядаючи рани, що вкривали її тіло. Чоловік узяв Алісію на руки й поніс численними переходами, містками й сходами, аж доки вони не опинилися біля підніжжя споруди. Чоловік поклав Алісію на ліжко й заходився коло її ран, не дозволяючи їй переступити поріг смерті, тимчасом як за стінами далі несамовито вибухали бомби. Угорі, над скляною банею, зблискували відсвіти полум’я, і в цьому мерехтінні Алісія роздивилася те місце, найдивовижніше з усіх, які вона будь-коли бачила. Базиліка, споруджена з книжок, захована в палаці, якого ніколи не існувало, – сюди Алісія могла повертатися лише у своїх снах. Адже подібне місце могло існувати лише потойбіч, там, де на неї чекала мати, Люсія, і де лишилася ув’язненою її душа.
На світанку чоловік з рідким волоссям знову взяв її на руки й поніс залитими кров’ю і охопленими вогнем вулицями Барселони до шпиталю, де лікар, укритий попелом, подивившись на них, похитав головою.