– Доброго дня, – привіталася Алісія. – У мене призначено тут зустріч із сеньйором Ґуставо Барсело.
Секретар опустив очі у журнал, який лежав на кафедрі, і протягом якоїсь хвилі з серйозним виглядом удавав, ніби вивчає його. Віддавши шану ритуалові, він промовив:
– Ваше ім’я?
– Вероніка Ларрас.
– Прошу за мною, сеньйоро, коли ваша ласка…
Секретар повів її розкішними залами палацу. Коли вони проходили повз членів товариства, ті переривали свої розмови й кидали на Алісію здивовані, а подекуди й ледве чи не ображені погляди. Тут вочевидь не звикли до візитів осіб жіночої статі, і, схоже, не один патрицій побачив у цьому зневагу віддавнього права чоловіків на першість. Алісія обмежилася тим, що на таку увагу до своєї персони відповідала ввічливими усмішками. Урешті-решт вони опинилися в читальній залі з величезним вікном, що виходило на проспект Діагональ. Там, розкошуючи у величезному фотелі з келихом бренді завбільшки з невеличкий акваріум, сидів кавальєро з сановитими рисами обличчя й пишними вусами, у костюмі-трійці та франтуватих черевиках. Секретар зупинився за кілька кроків від чоловіка і з несміливою усмішкою звернувся до нього:
– Доне Ґуставо? Прийшла сеньйора, на яку ви чекали…
Дон Ґуставо Барсело, почесний голова спілки барселонських книгарів і невтомний досліджувач усього, пов’язаного з вічною жіночністю та її щонайделікатнішими атрибутами, підвівся, щоб тепло привітатися з увічливим поклоном.
– Ґуставо Барсело, моє поважання.
Дівчина простягнула руку, яку книгар поцілував, немов Папі Римському, скориставшись нагодою для побіжного огляду, який, либонь, повідав йому все, аж до розміру рукавичок Алісії.
– Вероніка Ларрас, – відрекомендувалася вона. – Дуже приємно.
– А прізвище вашого родича-колекціонера також Ларрас?
Алісія зрозуміла, що продавець Беніто зателефонував Барсело знову, щойно вона вийшла з книгарні, і розповів про її візит із найдрібнішими подробицями.
– Ні. Ларрас – це прізвище мого чоловіка.
– Ясно. Обережність понад усе. Я розумію. Сідайте, будь ласка.
Вмостившись у фотелі навпроти Барсело, Алісія занурилась у характерну аристократичну атмосферу, якою було просякнуте все вбрання цього місця.
– Ласкаво просимо до осідку шляхетних родів нових скоробагатьків і змізернілих дук, які одружують своїх нащадків між собою для того, щоб зберегти чистоту породи, – прокоментував Барсело, простеживши за її поглядом.
– А ви хіба не дійсний член цього товариства?
– Я опирався багато років цьому членству заради власної гігієни. Однак із часом обставини змусили мене скоритися перед барселонською дійсністю й поплисти за течією.
– Я впевнена, що в цьому є свої переваги.
– Навіть не сумнівайтеся. Можна познайомитися з людьми, що неодмінно мусять проциндрити батьківській спадок на непотрібні їм речі, в яких вони нічогісінько не тямлять; можна вилікуватися від будь-яких романтичних ілюзій щодо самопроголошеної еліти країни; а ще тут просто відмінний бренді. До того ж це чудове місце для соціальної археології. У Барселоні мешкає понад мільйон населення, але коли настане мить істини, виявиться, що ключі від усіх дверей тримають ледве чи чотири сотні осіб. А Барселона – це місто замкнених дверей, де все залежить від тих, хто має ключі, хто може відімкнути тобі двері, а може лишити тебе на порозі. Але не думаю, що це для вас новина, сеньйоро Ларрас. Я можу запропонувати вам щось, окрім нотацій старого книгаря?
Алісія похитала головою.
– Ну звісно. Швидше до справи, еге ж?
– Якщо ви не заперечуєте.
– Аж ніяк. Ви принесли книжку з собою?
Алісія дістала зі своєї сумочки загорнуту в шовкову хустину «Аріадну і Багряного Князя» й простягнула книжку Барсело. Він узяв її обіруч, і щойно пальці його торкнулися обкладинки, як очі Барсело загорілися, а губи розійшлися захопленою усмішкою.
– «Лабіринт духів»… – пробурмотів він. – Гадаю, ви не розкажете мені, як роздобули цю книжку.
– Власник волів би зберегти це в таємниці.
– Я розумію. Із вашого дозволу…
Дон Ґуставо розгорнув книжку і став гортати сторінки поволі, насолоджуючись моментом із виразом гурмана, який смакує унікальну й неповторну страву. Алісія вже було подумала, що шановний книгар забув про її існування, поринувши в читання, коли той нараз відірвався від книжки й запитально глянув на дівчину.
– Прошу вибачити моє зухвальство, сеньйоро Ларрас, але мушу визнати, що ніяк не втямлю, навіщо хтось – у цьому випадку колекціонер, інтереси якого ви заступаєте, – хотів би позбутися цього примірника таким чином…