– Дякую, Алісіє. Обіцяю, ти не пошкодуєш.
Луна від цих слів, таких віддалених у часі, потроху-троху стихала. Біль став показувати свої кігті, і Алісія сповільнила ходу. Вона знала, що відтоді, як вийшла з «Гуртка верхової їзди», хтось іде за нею назирцем. Дівчина відчувала чиюсь присутність, чиїсь очі, що вичікувально стежили за нею здаля. Зупинившись біля світлофора на вулиці Росельйон, Алісія немов знічев’я злегка озирнулась і скинула пильним поглядом на вулицю, вивчаючи пішоходів, що вийшли прогулятися бульварами Барселони, похверцювати у своїх нарядах, на інших подивитися й себе показати там, де слід. Хотілося б, щоб це був лише той нещасний Ровіра, однак Алісія не могла викинути з голови думку, що в котромусь із під’їздів метрів за тридцять від неї майстерно замаскувався Ломана. А може, ховаючись за спинами перехожих, він іде за нею по п’ятах, нетерпляче погладжуючи в кишені пальта великий ніж, який приготував для неї уже давно. Трохи далі, у наступному блоці будівель, Алісія помітила цукерню «Маурі», у вітрині якої було мистецьки виставлено різноманітні смаколики, що мали підсолодити осінню меланхолію високородним сеньйорам. Алісія знову озирнулася й вирішила перечекати якусь хвилю в цукерні.
Дівчина із сухим і непорочним виразом на обличчі провела її до столика біля вікна. Алісії цукерня «Маурі» завжди видавалася надміру розкішною курильнею рафінованого цукру, куди дами певного віку й соціального стану приходили, щоб пошушукатися під прикриттям вишуканого хересу й ледве чи не гріховних тістечок. Публіка, що того дня зібралася в «Маурі», підтверджувала цей діагноз, і Алісія, піддавшись спокусі ще раз відчути себе поміж обраними, замовила собі каву з молоком і кремове тістечко «Массіні», на яке вона поклала око ще, коли заходила, і на якому було виписано її ім’я. Чекаючи на замовлення, дівчина з відсутньою усмішкою ловила погляди, які кидали на неї з інших столиків поважні матрони, обвішані прикрасами і вбрані в розкішні сукні з дому мод «Санта Еулалія», а також читала по губах промовлені впівголоса репліки, які викликала її присутність. «Якби могли, вони здерли б із мене шкіру й зробили з неї маску», – подумала вона.
Щойно тістечко опинилося на столі, Алісія жадібно накинулася на нього, глитнула відразу половину й уже за кілька секунд відчула, як цукор надходить у кров. Потім дістала з сумочки флакон, який дав їй Леандро, прощаючись на вокзалі Аточа, й відкоркувала його. Висипавши одну з пігулок на долоню, дівчина протягом якоїсь хвилі дивилась на неї, перш ніж піднести до рота. Новий укол болю в стегні остаточно переконав її. Алісія проковтнула пігулку, запивши кавою з молоком, і доїла тістечко, радше, щоб чимось набити шлунок, аніж для будь-чого іншого. Вона лишалася в цукерні протягом півгодини, спостерігаючи за перехожими й чекаючи, доки ліки подіють. Щойно відчувши, як біль згасає під каламутним запиналом дрімоти, що огорнуло її тіло, дівчина підвелася й, розплатившись, вийшла.
Перед цукернею вона зупинила таксі й назвала адресу. Таксист мав охоту до розмови, але Алісія у відповідь на його довгий монолог лише неуважно кивала. Наркотик дедалі більше холодив кров, і вогні міста розпливалися водянистим пейзажем, немовби акварельні плями, що стікали полотном. Гул машин доносився чимраз більш притлумлений.
– З вами все гаразд? – запитав таксист, зупинившись перед під’їздом будинку на вулиці Авіньйон.
Алісія кивнула, заплатила йому й пішла не чекаючи на решту. Таксист, не зовсім переконаний у її доброму самопочутті, зачекав, доки дівчина втрапить ключем у замкову щілину. Алісії не хотілося зустрічатися з Хесусою чи з іншими сусідами, охочими побазікати на сходах із давньою знайомою. Намацавши першу сходинку, вона легким кроком розпочала нескінченне сходження потемки, від якого в неї запаморочилося в голові. Діставшись нарешті до дверей свого помешкання, вона якимось дивом потрапила ключем у замок і ввалилася досередини.
Опинившись у себе вдома, Алісія знову взяла флакон і тремтячими пальцями видобула звідти ще дві пігулки. Кинувши сумку на підлогу, вона підійшла до стола у вітальні. Там була пляшка білого вина, подарунок Фернандіто. Алісія налляла повний, аж по вінця, келих і, тримаючись рукою за край столу, вкинула до рота дві пігулки й запила їх, вихиливши вино одним ковтком. Потім піднесла порожній келих на честь Леандро та його «в жодному разі не запивай алкоголем».
Непевним кроком, скидаючи одяг по дорозі, вона пройшла до спальні, і, не вмикаючи світла, повалилася на ліжко. Ледве-ледве спромоглася натягнути на себе укривало. Десь далеко задзвонили церковні дзвони, і Алісія зморено заплющила очі.