– Машина – це марнування часу, – виголосила Алісія.
– Твого чи мого?
– Вальсового. Але якщо це тебе заспокоїть – гаразд. Зробимо по-твоєму.
– Дякую.
12
Вірний своїй обіцянці, Ровіра чекав на вулиці, трусячись від холоду, із таким виглядом, неначе проклинав той день, коли народився на світ, і всі наступні дні також. Філер-початківець, здавалося, став нижчим сантиметрів на десять проти вчорашнього. На обличчі його була тоскна гримаса, що свідчила про виразку шлунка на початковій стадії. Щоб упізнати його, Варґасові не знадобилася підказка Алісії.
– Це твій геній шпигунства?
– Саме він.
Почувши кроки, що наближаються, Ровіра підвів погляд. Побачивши Варґаса, чоловічок ковтнув слину й тремтячою рукою заходився шукати свою пачку сигар. Алісія і Варґас стали по обидва боки Ровіри.
– Я гадав, що ви прийдете сама, – пробелькотів чоловічок.
– Ти невиправний романтик, Ровіро.
Той витиснув із себе подобу нервової усмішки. Алісія вийняла з його рота цигарку й викинула геть.
– Слухайте-но… – запротестував Ровіра.
Варґас трохи нахилився над ним, від чого чоловічок зіщулився ще дужче.
– Говориш із сеньйоритою тільки тоді, коли вона тебе запитує. Зрозуміло?
Ровіра кивнув.
– Сьогодні буде твій щасливий день, Ровіро, – повідомила йому Алісія. – Тобі більше не треба мерзнути. Ти підеш у кіно. Ранковий сеанс у «Капітолі» починається о десятій, крутять фільми про мавпочку Читу, тобі сподобається.
– Ще б пак, фільми знамениті, – підтакнув Варґас.
– Вибачте, доньє Алісіє, але перш ніж ваш супутник зламає мені карк, я, заздалегідь удячний за вашу великодушність, хотів би попросити вас допомогти мені, коли буде на те ваша ласка. Я прошу небагато. Не змушуйте мене йти в кіно. Я б залюбки, але якщо в управлінні дізнаються, мені повідривають усе, що в мене ще лишилося. Дозвольте, я буду стежити за вами. Здалеку. Якщо хочете, можете сказати мені наперед, куди ви підете, і я вас анітрохи не потурбую. Я вас запевняю, що ви мене навіть не побачите. Наприкінці дня мені треба здавати звіт, де ви були і що робили, інакше мене пошаткують на капусту. Ви не знаєте, що це за люди. Скажіть вашому супутникові…
Варґас поглянув на цього бідолаху з деякою симпатією. У кожному комісаріаті, либонь, був такий нещасливець, об якого всі витирали ноги й поводилися, як зі шматою.
– Скажіть мені, про що можна звітувати, а про що ні. І всім буде добре. Уклінно благаю вас…
Перш ніж Алісія встигла відповісти, Варґас наставив на Ровіру вказівний палець і промовив:
– Слухай-но, пуцьвірінку, ти схожий на Чарлі Чапліна і ти мені подобаєшся. Я пропоную тобі ось що: стежитимеш за нами здалеку, тільки дуже здалеку. Ближче, ніж на гарматний постріл, навіть не наближайся. Якщо я тебе побачу, почую чи відчую на відстані менше ніж двісті метрів, ми з тобою матимемо розмову один на один, і я сумніваюся, що в управлінні схвально поставляться до твоєї розквашеної фізії.
Ровіра на кілька секунд, здається, перестав дихати.
– Тобі це підходить, чи, може, хочеш завдаток? – добив бідолаху Варґас.
– Двісті метрів. Так, звісно. Нехай навіть двісті п’ятдесят. Красно дякую за вашу великодушність і розуміння. Ви не пошкодуєте. Ніхто не скаже, що Ровіра не виконує своїх…
– Забирайся вже геть, а то мені хочеться затопити тобі в пику, ледве на неї подивлюся, – якнайзагрозливішим тоном виголосив Варґас.
Ровіра хапливо поклонився й кинувся втікати. Невдовзі він розчинився серед натовпу, і Варґас усміхнувся йому вслід.
– Ти сентиментальний, – промурмотіла Алісія.
– А ти просто янгол. Мені треба зателефонувати Лінаресові, щоб дізнатися, чи нам сьогодні дозволять подивитися на машину.
– Хто такий Лінарес?
– Хороший хлопець. Ми починали разом і досі приятелюємо. Чи про багатьох таке можна сказати після двадцяти років у поліції?
Вони повернулися до кафе, і Мікель дозволив скористатися своїм телефоном. Варґас подзвонив до центрального комісаріату на Віа-Лаєтана й пустився розводити теревені зі своїм давнім приятелем Лінаресом, обмінюючись сумнівними жартами, зрозумілими тільки їм двом. Зрештою він дістав дозвіл приїхати й поглянути на машину, у якій, імовірно, Маурісіо Вальс та його шофер, особистий охоронець і повірник Вісенте приїхали з Мадрида до Барселони. Алісія слідкувала за розмовою, немов за виставою, насолоджуючись Варґасовою вмілою риторикою і його хистом знаходити ключ до своїх колег, виголошуючи пишномовні фрази, позбавлені жодного змісту.
– Ну ось, я все владнав, – повідомив він, повісивши слухавку.
– Ти впевнений? Тобі не здається, що цей Лінарес так легко не погодився б, якби знав, що я буду з тобою?