– Подивися на це!
Кілька хвилин вони мовчки щонайретельніше оглядали машину. Місцева поліція сумлінно попрацювала, не лишивши їм нічого цікавого, окрім стосика пошарпаних дорожніх мап у бардачку й відривного нотатника без обкладинки. Алісія прогорнула сторінки.
– Є щось? – запитав Варґас.
– Порожньо.
Флоренсіо, який уже непомітно повернувся з експертним звітом, спостерігав за ними, стоячи в темряві.
– Хоч віником мети, еге ж? – запитав він.
– У машині було щось, коли її сюди доставили?
Флоренсіо простягнув їм експертний звіт.
– Коли її сюди доставили, усе було так, як зараз.
Варґас узяв звіт і взявся переглядати перелік описаних речей.
– Це нормально? – поцікавилася Алісія.
– Перепрошую? – послужливо перепитав Флоренсіо.
– Я запитую, чи нормально те, що машину тут не оглядали.
– Це залежить. Зазвичай перший огляд робиться на місці, а потім ще один, детальніший, уже тут.
– Цей другий огляд проводився?
– Ні, як мені відомо.
– Тут у звіті сказано, що машину знайшли на Водній магістралі. Там жвавий рух? – запитав Варґас.
– Ні, це кілька кілометрів ґрунтової дороги, що петляє схилом гори, – відказав Флоренсіо. – Тому, власне кажучи, це ніяка не магістраль, і води там також нема.
Пояснення призначалося Варґасові, але, сказавши це, сторож підморгнув Алісії. Та мило йому всміхнулася.
– Слідчі вважають, що події відбулися в іншому місці, а машину пригнали туди й покинули вже після всього, – додав Флоренсіо.
– Є якісь здогадки?
– Вони знайшли трохи дрібної жорстви на протекторі шин. Вапнистої, не такої, як на Водній магістралі.
– Отже?
– Якщо ви запитаєте у слідчих, вони скажуть, що є кілька десятків місць, де можна натрапити на таку жорству.
– А якщо ми запитаємо вас, Флоренсіо? – промовила Алісія.
– Садова територія. Може, парк. Може, внутрішній дворик якогось маєтку.
– Я бачу, ви вдвох уже розплутали всю справу, – утрутився Варґас, показуючи на звіт. – Але чи можу я вас просити, Флоренсіо, зробити копію з цього звіту?
– Це і є копія. Можете лишити її собі. Я можу вам ще чимось прислужитися?
– Будьте ласкаві, викличте нам таксі…
14
У таксі Варґас не розтуляв рота, утупивши погляд у вікно: його поганий настрій, немов отруйні випари, поширювався в повітрі. Алісія м’яко штовхнула його коліном.
– Збадьорися, чоловіче, ми їдемо до «Каса Леопольдо».
– Нас примушують марнувати час, – пробурмотів Варґас.
– Це тебе дивує?
Поліціянт розлючено глянув на дівчину. Алісія безтурботно всміхнулася.
– Ласкаво просимо до Барселони.
– Не розумію, чого ти так тішишся.
Алісія розщіпнула свою сумочку й дістала звідти нотатник, який знайшла у Вальсовому автомобілі. Варґас зітхнув.
– Скажи мені, що це не те, що я думаю.
– У тебе вже прокидається апетит?
– Якщо не зважати на те, що крадіжка речових доказів – це серйозний злочин, усе, що я бачу перед собою, – це нотатник із порожніми сторінками.
Алісія нігтем видлубала з-під металевої спіральки, яка скріплювала аркуші, обривки паперу, що затрималися там.
– І що з цього?
– Сторінки було вирвано, – сказала дівчина.
– Ця інформація, без сумніву, стане нам у величезній пригоді.
Алісія приклала перший аркуш нотатника до вікна машини. Проти світла проявилися сліди, відтиснені на папері. Варґас нахилився ближче й напружив зір.
– Числа?
Алісія кивнула.
– Два стовпчики. У першому – послідовність цифр і літер. У другому – тільки з цифр. У кожній послідовності – від п’яти до семи символів. Ось, придивися.
– Я бачу. То й що з цього?
– Числа йдуть по черзі. Починаються з сорока тисяч трьохсот із чимось і закінчуються сорока тисячами чотирмастами сімома чи то вісьмома.
Варґасів погляд просвітлів, хоча тінь сумніву все ще не сходила з його обличчя.
– Це може бути будь-що, – сказав він.
– Мерседес, Вальсова донька, пригадувала, що тої ночі, коли зникнув, її батько говорив щось своєму охоронцеві про якийсь список. Список із числами…
– Не знаю, Алісіє. Найпевніше, ці числа нічого не значать.
– Можливо, – не стала сперечатися дівчина. – Як там твій апетит?
Варґас, переможений, нарешті всміхнувся.
– Якщо вже ти запрошуєш, то щось вигадаємо.
Візит до «Музею сліз» і сподівання – яке, можливо, так і лишиться тільки сподіванням, – що малозрозуміла вказівка, знайдена у відтисках на порожньому аркуші паперу, приведе їх до чогось, трохи піднесли Алісії дух. Запах нового сліду завжди був для неї таємною насолодою: пахощами прийдешнього, як подобалося казати Леандро. Сплутавши хороший настрій із апетитом, Алісія взялася до меню в «Каса Леопольдо» з рішучістю гусара й замовила за двох, якщо не за чотирьох. Варґас не заперечував, коли вона це робила, а коли нескінченним потоком на стіл ринули розкішні потрави, з якими Алісія не могла дати собі ради, досвідчений поліціянт тільки стиха щось бурмотів під ніс, поглинаючи свою – і не лише – порцію.