— Годі! — гримнув цар. — Переказуєш бридоту. Клич чатових. Хай її знайдуть і… Скажи, що це моя воля…
— Будь певний.
Дружинники виросли біля дверей. Печерун шепнув їм кілька слів. Вої перезирнулися, проте не рухалися з місця. Радник гримнув:
— Чому стоїте? Не збагнули?
— Та йдемо вже, — якимсь чужим голосом одвітив вусатий дружинник. — Тільки де ж її шукати? Вона гуляє з дівчатами…
— Покличте. Скажіть — воля царева. Поспішайте!
Вої вийшли. В покоях попливла могильна тиша. У віконниці стукав вітер, і Горевій мерзлякувато щулився від тих ударів. Відьма посеред покоїв розіклала своє начиння, витягла з торби корінці, трави, горщечки, бронзову таріль. Розпалила невеличкий вогонь, щось вкинула у високу череп’яну пляшку, звідти поплив чорно-сизий димок, паморочливою хвилею оповив покій. Цар скулився під ведмежою шкурою, цокотів зубами, зацьковано позираючи на відьму.
— Йдуть, — тривожно мовив Печерун.
До покоїв ступили дружинники. Вусатий чатовий — блідий, аж зелений — підступив до ліжка, простягнув цареві срібний келих, в якому парувала багряна рідина.
— Маєш, царю, кров Зорулину, — глухо мовив він.
— Віддай їй, — нажахано скрикнув цар.
— Давай сюди, — сказала відьма. — А тепер, царю, ще одне…
— Чого тобі ще?..
— Треба ще крові рідної…
— Що ти верзеш? — помертвілими вустами пробурмотів цар.
— Те, що чув. Дай мені ще крові доньки твоєї…
— О Перуне! Ти збожеволіла?
— Пізно стогнати. Ти обрав невмирущість. Пролилася кров. Якщо зупинишся — вона впаде на тебе… і ти вмреш наглою смертю…
— І не можна інакше? — простогнав Горевій.
— Можна, — глумливо одвітила відьма, піднявши над вогнем келих з кров’ю. Струмочок полився у горщик, червона пара оповила бабу. — Є інший шлях, царю. Ти вмреш, житиме донька, стане царицею…
— Я хочу жити, — белькотів Горевій. — Хочу побачити, як моє царство опанує всю землю…
— Поспішай же. Час темної сили минає. Скоро заспівають перші півні, і тоді буде пізно. Ти згинеш…
— Думай про долю царства, — шепнув Печерун.
— Роби, що вона сказала, — схлипнув цар. — Боже, що я дію?
Радник дав знак воям, вивів їх за двері. Відьма заспокійливо торкнулася царевого плеча.
— Не страхайся, царю. Невмирущий не відає жалю…
Повзли тягучі, давлючі хвилини. Чаклунський вогник чадів їдучою імлою, п’янив душу. Тривожно метушився біля дверей радник, виглядав у сіни, прислухався. Нарешті надійшли до покоїв дружинники, подали відьмі ще один келих. Баба злила кров з обох посудин в один горщик, хлюпнула на вогонь. Багаття криваво запломеніло.
— Що вона… казала? — помертвілим голосом запитав цар.
— Спала, — понуро відповів дружинник.
— Спала… — прошепотів Горевій, божевільно оглядаючись. — Відьмо, ти скоро?
— Питво готове! — Відьма подала келих. — Пий, царю!
— Жахливий трунок, — прошепотів Горевій, тримаючи посудину в тремтячих руках. — Та я… хотів цього. Віднині нема у мене жалю. Я найдорожче вбив. Тепер все можна! Ха-ха! Все можна. Пекучий твій трунок, відьмо! Ух, пекучий!
Він випив келих одним духом, відкинув геть і схопився за груди.
— Світ затуманило! Я вмираю… Де я? Що зі мною? До-о-оню…
Він впав на ліжко, витягнувся і завмер. Печерун підступив до царя, заглянув в обличчя, непевно запитав:
— Спить чи що?
— Спить і не спить, — одвітила відьма, збираючи начиння в торбу. — Він невмирущий. Отак і житиме сто віків. Та що тобі до того? Клич людей. Оголоси: цар став богом. А радник — царем!
— Гарно сказала, — судомно посміхнувся Печерун, і його очі гордовито заблищали. — Радник — царем! Чули, вої? Завтра зібрати до вежі весь Витич. Цар наш віднині невмирущий. Я оголошу його волю!
— А тіла? — озвався вусатий дружинник, якось дивно поглядаючи на радника. — Куди подіти зарізані тіла?
— Ну, ти… зарізані, — невдоволено пробурчав Печерун. — Менше базікайте. Щоб ні слова. Віднині станете воєводами. Всього вдосталь. Втямили?
— Втямили, — перезирнувшись, одвітили вої.
— А тіла? В Словуту… рибам на харч… Хіба вперше?
МЕРТВИЙ НА ПРЕСТОЛІ
Лишившись наодинці з відьмою, Печерун відчув себе непевно. Підніс до ліжка смолоскип, довго вдивлявся у жовте лице царя. Скляні очі володаря дивилися грізно й страшно. Радник одвернувся, уткнув держало смолоскипа в отвір біля дверей, глипнув на бабу:
— Ну… що я тобі винен?
— Чимало, — відповіла відьма, і в голосі її чувся затаєний сміх. — Тепер ти, Печеруне, мій одвічний боржник…