— Візьміть його! — бризкаючи слиною, заверещав Печерун сторожам. Але ті, опасливо поглядаючи на вируючу юрбу, не рушили з місця.
— Маю віддати цареві належне, — сказав Зореслав, добуваючи з-за пазухи чорну пляшечку. — Дубе, допоможи!
— Не смій! — погрожував Печерун. — Світовид покарає тебе!
Дуб лезом меча розціпив цареві зуби, Зореслав улив кілька крапель прозорої рідини в рот. Витичці, тамуючи подих, тиснулися до ґанку, заглядали через голови. Над майданом зависла дивна тиша.
Цареве обличчя порожевіло, судомно піднялися груди, затріпотіли вії.
— Ожив! — несамовито зарепетували діти, а за ними дорослі, старі. — Ожив Горевій! Слава Зореславу! Слава!
Печерун закам’янів од несподіванки. Горевій розплющив очі, безтямно дивлячись на юрбу, на Зоре-слава.
— Де я? Що зі мною? — почулися тихі слова.
— Я повернувся, — лагідно одвітив юнак. — Я привіз тобі з далекого краю живу воду… І ось ти знову живеш…
— Живу воду? — Горевій з жахом глянув на юнака, побачив Печеруна. — Зажди… Жива вода… Відьма… Було це чи ні?
— Було, царю. Два літа ти спав непробудним сном, і не прокинувся б, якби не вернувся я. У зоряних синів Рода й Лади я добув живої води, щоб повернути тобі життя, яке ти не вмів цінувати. Царю, царю! Нащо тобі невмирущість, коли ти не можеш дати ради звичайному життю? Невмирущий не може збагнути смертного. Чужа рана лише тоді болить, коли я сам знаю, що це таке. Чужа біда лише тоді серце стисне, коли сам тую біду звідаєш. Щось вартісне тільки тоді, коли його можна втратити…
— Правда твоя, — гірко озвався Горевій, схиляючи голову. — Але що мені з тієї мудрості нині? Гріх кривавий на мені, я велів кохану доньку згубити. Нащо ти повернув мені життя? Пече мені, пече!..
— То відьма! — з жахом бурмотів Печерун, ховаючись за престолом. — То не я…
Зореслав махнув рукою. З товпища вийшло кілька постатей, загорнутих в чорне. Впали запони, і люди побачили бліде, але усміхнене личко Миросі, її тримала за руку Зоруля. Цар глипнув на них і затулив лице долонями.
— Хто це? Упирі прийшли пити мою кров? Пийте, пийте! Я заслужив! Я вчинив страшний гріх…
— Отямтеся, батьку, — крізь сльози мовила Мирося. — То я, ваша донька…
— Я вбив тебе, — ридав цар, страхаючись розплющити очі. — Твоя кров дала мені невмирущість. О проклятий, проклятий! Доню, то твоя тінь прийшла мучити мене?
— Прокиньтеся! — благально прошепотіла донька. — Ви знову живий, а я не була мертвою. Торкніться, то моє тіло, живе й тепле.
— То це був сон? — розгублено запитав Горевій. — Та ніч… відьма… кров…
— Вважай, як хочеш, — почувся голос Бояна. Старий співець вийшов з-за спин дружинників, підступив до ґанку. — Та надто криваві сни сняться володарям інколи. Краще прокинься і вже ніколи не спи. Дякуй долі, що довідався я про твій задум та про мару з Вовчої Долини, якою тебе обплутав радник…
— То не я, — бубонів радник, ховаючись за воєвод, котрі сторонилися його. — То сам цар хотів…
— Цить! — гримнув Боян. — Не до тебе річ. Царю, в ту ніч не пролилася кров дитини твоєї. Чатові принесли кров свині…
— Мирося жива! — загаласував Печерун. — Мене ввели в оману!
— Жива? — тужливо запитав цар. — А в моїм сумлінні вона мертва. Я звелів її убити…
— Правда твоя, — ствердив Боян. — Злочин діється в душі нашій! Подумавши, ти вже чиниш гріх!
— Вої! — крикнув Горевій. — Візьміть Печеруна!
— Зупинися, Горевію! — підняв руку Боян. — Доста смерті!
— Він заслужив…
— Може… Та ти не заслужив бути царем. Кажу це тобі як Боян. А пісня не бреше ніколи…
— Правда твоя, — важко сказав Горевій. — Я вже не цар. Хто заради царства пошле на смерть рідну дитину, той не має права на владу. Миросю…
— Що, татку? — лагідно озвалася дівчина.
— Зореславе…
— Я тут…
— Віднині я не цар, — сумно мовив Горевій. — Тобі вінець передаю…
Він важко підвівся з престолу, надів вінець на кучері юнака, з’єднав його руку з рукою доньки.
— Візьми Миросю, вона твоя дружина. Хай предки благословлять вас на нове життя! А я… піду в печеру… до самітників гірських… Може, там свій гріх спокутую..
Він знесилено впав на престол і гірко заплакав. Корінь стояв осторонь і докірливо похитував головою.
— Ще йому царського вінця бракувало.
— Слава цареві Зореславу! — кричали витичці. — Слава цариці Миросі!
— Люди! — гукнув Зореслав, обнімаючи кохану. — Чи справді нарекли мене своїм царем?
— Слава цареві Зореславу! — котилося над городищем.