— А де це Вовча Долина?
— Тепер вона Чортова називається. А тоді була Вовча… Так ото, кажу я, впала зоря вночі, і почалася гроза, така, як нині… Одведи й заступи — бач, що діється!
— Далі, що далі, бабо?
— Ну що? Скінчилася гроза. А у Вовчій Долині люди стали помічати: як тільки ніч — так щось і світиться…
— Що світиться?
— А хтозна-що. Над Каранню таке марево, наче зірниця…
— Не вигадуйте, мамо, — невдоволено озвався батько. — Геть забили тямки хлопцеві казками та чудесами.
— А от і не вигадка, — сердито мовила баба. — Все, як нині, досі пам’ятаю. Спитай старого Ониська — він не дасть збрехати. Ти ж не з Вогників, а з Зеленьок, от і не знаєш, а я знаю.
— Найшли, кого питати, — буркнув батько. — Відомий базікало. Ще чарку налити — до світання не переслухаєш.
— Тату, не заважайте, хай баба далі каже!
— Світиться та й світиться, — вела далі баба, тривожно поглядаючи за вікно, де миготіли зірниці. А що — не знають люди, бояться йти туди…
— Я б не побоявся, — сказав Славко.
— Знаю, знаю! Хоробрий який! Минув час… і з Вовчої Долини вийшла баба… Баба-яга, стара, горбата…
— От-от, — засміявся батько. — Договорилися…
— Засмійся, Матвійку, дам копійку, — ображено буркнула баба. — Дуже грамотний ти, Трохиме. Жаль, що мало моїх годків осталося в живих, а то вони тобі те саме сказали б. Довго жила та баба в долині. Хатка там в неї була…
— На курячій лапці, — піддакнув батько.
— Атож. А у вікні вогонь. Хто не боявся — приходив до неї. Лікуватися чи поради питати. Всіх лікувала. Травами пахучими, словом добрим. І грошей не брала. Приязна баба була…
— Яка ж вона яга, коли добра?
— Не знаю. Кажу те, що було. Негарну вона мала подобу, але очі великі, ясні, добрі. Один раз я її бачила, мати-покійниця водила мене, щоб хворобу вигнати з грудей… палило мені груди, щось не давало дихати…
— Ну й що? — зацікавився батько. — Помогло?
— Ще як помогло! Глянула вона мені у в очі, торкнулася рукою грудей, щось прошепотіла. І одразу полегшало, одпустило…
— А де ж та баба поділася? — схвильовано запитав Славко, тривожно позираючи у вікно, де все ще миготіли грозові вогні.
— Не знаю. Піп дуже гнівався на людей, що ходили до тієї баби. Проклинав, обіцяв пекло тим, хто лікуватиметься в неї, прозвав Вовчу Долину Чортовою. Ну, люди почали боятися. Потім з волості старшина приїхав, два солдати з оружжям… Взяли ще парубків, які сильніші, пішли в Чортову Долину, щоб знайти бабу-ягу. Піп звелів привести її до церкви. Шукали-шукали, всю долину обнишпорили, так і не знайшли… Ні хатки, ні баби…
— Бо вигадки, — повчально сказав батько.
— То це й я вигадую? — гнівно запитала баба. — Буцімто була у неї в долині? Вигадую — еге?
— Приснилося. Коли то те було? Ви вже не розрізняєте — де воно сон, а де правда.
— І ти туди ж, — докірливо мовила баба, вкриваючись рядном. — Хай уже нинішні недовірливі — їм усе вигадка. Пісня — вигадка, казка — вигадка. А колись нам і казка була правда. Ого, ще й яка правда!
— Казкою ситий не будеш, — іронічно хмикнув батько.
— Хліб для живота, а казка — для серця, — одрізала баба. — Так казала моя мати-покійниця, царство їй небесне. Дитина без казки не може. Зачахне дитя, як не почує казки, або лобурякою стане таким, що не дай бог! Тепер — не встигло дитя зіп’ястися на ноги, а ви йому — трактор під носа тичете, торохтьоло смердюче! Воно й радіє, є забавка!
— А чого ж, — вдоволено сказав батько. — Трактор — то діло. Сіє, оре, возить! Наука, мамо, сила дивовижна! Га? Куди ваша казка?!
— Хай буде, — буркотіла баба. — Я що? Я не проти. Хай їздять і на тракторі чи верхи на чортові, а казки все-таки хай не забувають. Бо здичавіють…
— Потягло все на базікання, — одвернувся дід до стіни. — Славку, марш спати. Гроза затихає…
— Іду, йду, — озвався онук. — А вранці — до Максима Йвановича. Боліди були непрості, їх треба шукати…
— Шукай, голубчику, — усміхнулася баба Оришка. — Згадаєш моє слово — не проста ця гроза. І зорі ті, що впали за лісом, теж не прості. І впали вони не деінде, як у Чортовій Долині. Знову там, де й колись..
ПОШУКИ МЕТЕОРИТІВ
Після снідання Славко помчав до школи. Там уже зібралося півсела людей. Максим Іванович, учитель-астроном, завів селян до приміщення шкільної обсерваторії і розсадовив усіх попід стінами. Він радо ходив довкола телескопа, постукуючи протезом (свою ногу втратив на війні). Сивий їжачок учителя переможно майорів у променях ранкового сонця, прозорі очі мінилися радістю. Сьогодні було його свято; сотні людей зацікавилися незвичайним небесним явищем. Розповіді лилися невпинно, уточнювалися подробиці. Виявилося, що гроза натворила багато чудес: кулясті блискавиці проникали в хати, клуні та повітки, жахаючи людей та роблячи нечуваний бешкет. Вдова Соломія — весела й насмішкувата жінка, яка ловко вміла передражнювати не тільки людей, а й птахів та звірів, — тепер була збентежена й притишена.