— Угу, — кивнув Славко, опускаючи погляд донизу.
— Тоді не треба згадувати, де ми бачилися. Ось над тобою хмаринка. Вона прекрасна? Вона тобі щось нагадує? Дає радість? Не проси її, щоб вона зупинилася, щоб вона зберегла свою форму і барви. Хай пливе, хай мчить, зникає. Збережи її в серці, в мрії…
— Ти говориш, ніби співаєш, — зачудовано сказав Славко. — Ніби пташка… або шум лісу…
— Я піду, — раптом мовила Катя.
— Куди? — збентежився хлопець.
— Мене кличуть…
— Хто?
— Не питай.
— А ми побачимось?
— Не знаю…
— Де ти живеш?
— Всюди. Тепер тут, біля тебе…
— Як ти дивно мислиш, розмовляєш. Ніби з іншого світу.
— Може, й з іншого.
— А хто в тебе з близьких чи рідних? З ким ти тут?..
— Бабуся є, — ніжно сказала Катя. — Ми живемо в хатині край села…
— Ти довго будеш тут… в нашому селі? — з надією запитав Славко.
— Не знаю, — посмутніла Катя.
— Може, в школу ходитимеш? Ти раніше в який клас ходила?
— В клас? — здивувалася дівчина. — А ти в який?
— Я піду в шостий…
— А я — не знаю…
— Як так не знаєш? Всі навчаються. І ти повинна йти до школи. Ти, певно, жартуєш?
— Прийду, якщо ти хочеш. Ти запрошуєш? — повеселіла Катя.
— Приходь, — дружньо кивнув Славко. — Післязавтра починається навчальний рік. Всі будуть дуже раді. Така цікава учениця!
— А твої друзі люблять казку?
— Ще й як! — захоплено сказав Славко, а потім посмутнів: — Проте… не знаю. Доки менші — всі люблять слухати казку… а потім…
— Правда твоя, — печально мовила Катя. — Слухати — то одне, а діяти — інше. Ну, до побачення. Я йду…
— Зажди. Я перевезу тебе на той бік! І потім…
— Що?
— Ти не сказала, що зробила з човном. Чому він рухався? Еге ти фокусниця? В цирку працювала?
— Та ні, — сказала Катя, прямуючи до води. — Все дуже просто: я хочу, щоб човен рухався — він рухається. Я хочу йти по воді — і вода тримає мене. Ось так, дивися!
Катя легко ступила на поверхню ріки і побігла по хвильках. Славко завмер від подиву, не вірячи власним очам. Ось дівчинка добігла до протилежних круч, заховалася в лозах. Ось уже її біла сукня майорить між дубами. Видно руку, яку вона підняла для вітання. І все. Нема. Ніби й не було…
Хлопець отетеріло озирнувся. Що це з ним? Невже привиділося? Він почав заводити моторчика. На диво, той одразу завівся, і хлопець хутко повернувся до Перунового бору, так і не зловивши жодного окуня. Під вербою його чекала Ліна з нерозлучним Прі.
— А куди подів Катю? — запитала вона.
— Пішла, — неохоче відповів Славко, прив’язуючи човна.
— А казав, що незнайома! Отакий ти?!
— Лнйочко, що це з тобою? Та я правду кажу, що вперше її бачу…
— Еге, так я й повірю! Як тільки вона з’явилася, ти одразу на неї очі витріщив! А вона — артистка, ілюзіоністка! А ти й роззявив рота. Аякже! Човен поплив! Ха! Вона щось причепила! Так, як Кіо! Щоб затуманити тебе!
— Ліночко, не треба! Чуєш? Тут щось чудне діється… Я хотів тобі розповісти дещо, але так сталося…
Я ще сам не розібрався. Ну, усміхнися! А тепер я піду. Мені треба подумати.
— Ти просто обманюєш мене, — з недовір’ям зітхнула Ліна.
— Ні, — гаряче запевнив Славко. — Ось тобі страшна клятва — щоб мене земля ковтнула! — все розповім, коли дізнаюся, що та як!
— Дивися ж, Славку, як тільки збрешеш — тоді дружбі кінець! Так і знай!
ДИВА
В селі Вогники почали творитися дива. Люди, приходячи з поля чи лісу, розповідали одне одному про незвичайні випадки. Ті оповіді обростали подробицями, вигадками, і зачудування ширилося, хвилювало всіх незвичайністю подій, які сталися протягом кількох останніх днів.
Коли Славко повернувся надвечір з річки додому, баба готувала вечерю і саме розповідала батькові та матері про ті дива. Мати вдоволено покивувала, хитренько усміхалася, а батько, помивши руки та витираючи їх шорстким рушником, іронічно хмикав. Славко шаснув за стіл, взяв ложку в руку і теж нашорошив вуха.
— Вернулася оце з поля баба Горпина Семениха, — вела свою оповідь баба, — і розказує, що нарвала вона в Чортомлинні берізки свиням. Цілий лантух нарвала, такий, що й на плечі не завдаси. Нарвала та й жде, може, хто з шоферів їхатиме з лісу та й підкине її до села. Нема та й нема нікого. Сонце припікає, бабі душно, голова почала боліти. Коли це мішок взяв та й пішов.
— Як пішов? — здивувався батько. — Без ніг?
— Що чула, те й оповідаю, — сказала баба. — Поплив ніби над землею мішок. Баба в крик: «Хто це, мовляв, жартує?» А він собі, ніби граючись, пливе та й пливе…