Спіраль сплелася в тугий клубок вогнистих ліній, ущільнилася, перетворилася на ніжну перлисто-блакитну кулю. Хлопець ледь не підстрибнув від здогаду: та це ж Нанті, вогнистий клубочок, який тоді на колінах у баби слухав його казку про царівну, що заснула! Що ж далі, що буде далі?
Клубочок, ритмічно блимаючи, плавав над долівкою. Баба щось мовила, він попрямував до столу і згас. На покуті, в блакитному промінні, що лилося не знати звідки, Славко побачив велику трипелюсткову квітку. Чудо-цвіт, який він зустрів у Чортовій Долині! Ой леле! То Катя вміє перетворюватися в будь-що? Щойно вона стала клубочком, а ось уже квіткою! Не дивно, що човен плив сам по собі, що вона йшла по воді, наче по землі! Вони обидві чарівниці — і баба й онука!
Хлопець заворушився від збудження, кущ затріщав. Баба глипнула у вікно, кивнула йому. На її зморщеному обличчі не відбилося й тіні подиву. Вона спокійно підійшла ближче, трутила віконницю, та легко піддалася. Славко не знав — вставати йому чи сидіти? Було незручно, соромно, лячно…
— Ну, давній знайомий, — проспівала баба, усміхаючись таємниче і трохи іронічно, — доброго вечора і приємної пригоди!
— Драстуйте, — прошепотів Славко, все ще сидячи в бур’яні.
— Невже тобі тут зручно? — здивувалася баба. — Вже давно ти мерзнеш надворі, жалишся кропивою, коли так просто — підійти, запитати дозволу зайти…
— Катя заборонила, — ніяково сказав хлопець.
— Вона не забороняла, а прохала, — з докором мовила баба. — Ти не послухав. Ніхто на тебе не гнівається. Навпаки, ти славний хлопчина. Я розумію, що тебе привела сюди не проста цікавість. Вставай, іди сюди, не бійся.
Славко хутенько оббіг хату, ввійшов до кімнати, несміливо зупинився біля столу. Квіточка колихалася в повітрі, від неї котилися хвилі тонкого запаху, в ньому був подих весняних трав, першої грози, дніпровського лугу.
— Це — Катя? — ковтаючи сухий клубок в горлі, шепнув він.
— Нанті, — мовила баба. — Для тебе — Катя. Ти вже стрічався з нею в такій подобі. В лісі…
— Я пам’ятаю…
— Тоді ти випробував себе. Спочатку були сумніви. Потім казка перемогла. Тільки тому Нанті пізніше підійшла до тебе…
— Там, на Річищі?
— Так. Ти, мабуть, дивувався, мучився — хто та що? Правда?
— Я… здогадувався… Тільки ж і тепер не збагну…
— Чого, хлопчику?
— Навіщо ви зробили її… квіткою?
— Вона і є квітка, — сказала баба.
— Квітка? — розкрив від подиву рота хлопець. — Як це?
— Тебе дивує, що квітка — розумна? Ти знову забуваєш, що стрівся із казкою…
— А як же… та її подоба? — сумно запитав Славко. — Дівчина Катя?
— Ти дав їй таку подобу.
— Як??
— Пам’ятаєш, ти розповідав нам казку про царівну, що заснула. Нам дуже сподобалася твоя розповідь. І краса царівни, яку ти описав. Нанті вирішила обрати для землі подобу тієї царівни…
— Чому? Чому саме так?
— Щоб бути близькою тобі, Славку, — ласкаво відповіла баба. — Казка для тебе улюблена, отже, ти повинен полюбити й того, хто вийшов з тієї казки…
— А навіщо… знову квіточка? Хай би вічно була дівчиною, — зітхнув хлопець.
— Ти все жадаєш знати одразу, — докірливо мовила баба. — Навіть казка не одразу мовиться, на все треба часу… Інколи той час страшний, важкий. Не всяка казка весела, хлопчику… Май терпіння! Скажи щиро — тобі припала до серця Катя? Не лише така, як була дівчинкою, а й ось така, як Нанті тепер?
Славко кивнув, ніжно глянувши на квіточку. Баба спостерегла той погляд, задоволено всміхнулася.
— Ти приймаєш її таку, як є?
— Приймаю, — прошепотів Славко. — І пішов би на край світу, щоб пробудити її. Хіба я гірший від царевича в казці?
Бабині очі розквітли волошками. Вона поклала долоню на плече хлопця.
— Ой, як гарно ти сказав! Сам не відаєш, як добре ти мовив, мій хлопчику! Я щаслива, що стріла тебе. І Нанті щаслива. Може, наша мрія здійсниться…
— Яка мрія?
— Зачекай. Подружися з Нанті, і вона тобі про все розповість. Про те, звідки ми прибули, навіщо…
— А чому я? — запитав спантеличений хлопець. — Неосвічений, малий… Чому ви не йдете до дорослих, до вчених?
— Дитяче серце, яке вірить казці, — дуже надійне, — лагідно мовила баба. — Воно не сумнівається в найдивовижнішому. А тепер — попрощаємося, хлопчику! Пора. Не покидай Нанті, дружи з нею…
— Можна до неї приходити… сюди? — несміливо запитав він.
— Для дружби всі двері відчинені, — сказала баба. — Нанті, ти чула, що запитав хлопчик?