— Та не метеорит, а людей у долині знайшов! Ось її — Катю, бабусю стареньку. Відтоді все й почалося.
Максим Іванович провів долонею по спітнілому чолу, покрутив головою.
— Ти часом не захворів, Славку?
— Та ні, — тремтячим голосом відповів хлопець. — Все, все правда. Я побачив хатинку, а в ній баба старенька. Стіни світилися, і на покуті була чарівна квітка, а потім з’явився вогняний клубочок. А потім…
— Ти що — жартуєш зі мною?
Катя сумно глянула на хлопця, зробила непомітний знак.
— Я сама скажу, Славку. Скажу, хто ми й звідки.
— Оце інша справа, — схвально одвітив учитель. — Без вигадок…
— Моя оповідь вам здаватиметься ще більшою вигадкою, — зітхнувши, сказала Катя. — Славко правду сказав. Він зустрів нас у долині, в лісі. Після грози. Все те сталося після нашого перельоту…
— Якого перельоту? — збентежився Максим Іванович, спантеличено дивлячись на дівчину.
— Ми не з вашої планети, — якомога спокійніше сказала дівчина. — Ми — жителі іншого світу. Бабуся моя вже була на Землі, а я — перший раз…
Максим Іванович скочив з крісла, його милиця дрібно застукотіла довкола телескопа. Він вийняв хустинку з кишені, витер спітнілі руки, зупинився.
— Гаразд, гаразд, — нервово усміхаючись, мовив він. — Хай я повірю вам… на якусь хвильку повірю…
— Не треба на хвильку, — заперечила Катя, щиро дивлячись йому в очі. — Прийміть так, як воно є…
— Добре, добре! — вже з якоюсь шаленою веселістю вигукнув учитель. — Старий дурень має честь розмовляти з космонавтом, з водієм літаючої тарілочки. Інтерв’ю з істотою далеких світів…
Славко з острахом дивився на свого вчителя. Він ще ніколи не бачив астронома в такому збудженому стані. Що з ним діється? Максим Іванович помітив погляд хлопця, трохи заспокоївся, але вираз обличчя в нього залишився їдучий, скептичний.
— Що ж, продовжимо розмову. Де ж ваш зореліт, апарат?
— У нас нема апаратів, — серйозно відповіла дівчинка. — Ми інакше долаємо простір…
— Як же?
— Безпосередній контакт з простором. Як у казці. Захотів, проявив волю — і полетів. Енергія твого єства стає потужним згустком енергії, ніби кулястою блискавицею, намічає шлях, напрям і долає відстань. Немає могутнішої сили, ніж казкова воля істоти. Ви бачили тієї ночі падіння двох таких згустків енергії — грозових куль. То прибули ми. А потім набули форми людей, щоб діяти на Землі…
— Ловко, — засміявся астроном. — Начитана дівчина, нічого не скажеш. Мабуть, простудіювала всю фантастику, «Еврику» читаєш — є таке видання популярне, плюс безліч казок! Гм! А де ж ваша — з дозволу сказати — планета? Як ви зволите називати її? Точніше, як вона називається у нас, на Землі? Марс, Венера чи, може, Юпітер? Чи, може, ви з Меркурія? Ха-ха! Так там свинець розтоплюється… Чи, можливо, з Урана? Тоді я не заздрю вашим жителям — там суцільна крига, холодище!
— Ми не з цієї системи, — сказала дівчинка. — Точніше, з цієї, але з такої частини, яку ви ще не знаєте. Мені тяжко говорити. Пробачте. У нас єднання з іншими істотами — радість. А у вашому серці я читаю збентеження, іронію, страх. Чому? Ви — гарна людина. Прийміть мої слова просто, щиро. Тоді все буде добре. Інакше ми не зрозуміємо одне одного.
— Чудово, чудово, — стримуючись, сказав Максим Іванович, силоміць усміхнувся. — Ти слушно мовила. Я погарячкував. Слухаю тебе. Як же це воно — поясни. З цієї системи, не з цієї системи. Що за шарада?
— Земна наука не знає про нашу планету. Ваші телескопи неспроможні її побачити…
— Угу. Вона так далеко? В іншій галактиці?
— І далеко, і близько. Залежно від того, хто який шлях обирає…
— Так, так. І який же це шлях?
— Шлях казки. Шлях небувалого. Бо й планета наша зветься Краєм Казки. Я вже розповіла про це Славкові…
— О, це інша справа, — повеселів Максим Іванович. — Це — ближче до істини. Казка. В це я повірю. Ти живеш у казці…
— Правда, — полегшено зітхнула дівчина. — Нарешті ви збагнули…
— Та я давно збагнув, — іронічно мовив учитель, погладжуючи долонею трубу телескопа. — Тільки до чого тут, Славку, я? Може, вам краще звернутися до фольклористів? Або навіть до лікаря…
— Чому до лікаря? — жалібно запитав хлопець. — Максиме Йвановичу, невже ви…
— Славку, зажди, — перебила його Катя. — Я не можу виправдатися. Я не вмію цього робити. Коли я мовила слово «казка», то це не означало — вигадка. Я не сиджу у лісі, не мрію про далекі світи, як ви подумали. Я справді народилася і жила в Краю Казки, на Планеті Квітів…
— Красно говориш, — сказав учитель. — З тебе вийшов би чудовий казкар. Пробач, дівчинко, але я реаліст. Я хочу фактів…