Лише Максим Іванович не забув. При зустрічі з Славком пильно дивився на нього, ніби хотів щось запитати, про щось поговорити. Хотів… і не міг. Одводив погляд убік, шкандибав собі далі, замислено схиливши сиву голову.
Наяву змінилося одне: Ліна ігнорувала Прі, не помічала його. Він дивився на неї здалека, винувато зітхав, але не смів переступити незримої забороненої межі. Зате Славко був з дівчиною нерозлучно. Разом вони ходили до школи й назад, разом готували уроки. А найчастіш їх бачили в лісі.
Інколи вони, гуляючи, доходили аж до Чортової Долини. Мовчки спускалися по крутій стежині. Славко знаходив знайоме місце. Вона, сідала на пеньку, він стояв поруч, біля вікового дуба. Пливла тиша, і діти слухали її, ніби намагалися почути те, що хвилювало їхні серця. Славко жадібно вдивлявся в сутінки лісу, палко сподіваючись, що раптом, несподівано з’явиться десь з-за кущів ліщини мерехтливий летючий вогник.
Чуда не було.
Кряжисті дуби скидали літнє вбрання, засинали, осики тремтливо роняли багряні п’ятаки листя, розлучаючись з тим останнім скарбом своїм. Діти йшли поволі назад, інколи оглядаючись. Дивилися одне одному в очі, вели тривожну розмову, завжди майже ту саму.
— Ліно, я інколи боюся.
— Чого, Славку?
— Чи було це? Нам не приснилося?
— Було, Славку, — сумно промовила дівчинка. — Було… і ніколи не дасть нам спокою…
— Мені кожної ночі сняться сни.
— Що?
— Обличчя Нанті… таке, як я бачив її в Краю Казки. Тільки печальне. Вона дивилась на мене докірливо. Що нам діяти, Ліно? З ким порадитися?
— Ми лише діти.
— Правда твоя. В казці простіше. «Прощайте, батьку, прощайте, мамо! Дайте мені торбу, викуйте мені булаву — йду у світ шукати щастя. Хочу звільнити край рідний від змія лютого». Спробуй в житті так.
— А може, саме так і треба? — задумливо запитувала Ліна.
— Гаразд, — скептично згодився хлопець. — Давай втечемо з дому. Чи надовго? Десь на станції затримають. Куди, хто, звідки? Що хочете робити? Що ми їм скажемо? Шукаємо казки?! Хочемо зустріти людину, яка б вказала нам шлях до Планети Квітів? А хто нам його покаже? Вчені посміються, астрономи не захочуть навіть розмовляти.
Ліс кінчився. Вони входили до села. Кінчилися й розмови. Треба було робити уроки, готуватися до наступного дня. Тривога залишалася, несла якусь солодку муку очікування і безнадійної віри.
Одного разу Максим Іванович повідомив школі радісну вість: до Вогників приїде в гості відомий космонавт Іван Король. Його запрошено оглянути шкільну обсерваторію, виступити перед учнями. Прославлений герой охоче згодився на пропозицію Максима Івановича, тим більше, що він гостював восени в рідному селі на Полтавщині і міг заскочити до Вогників по дорозі.
Особливо чекали того дня Ліна з Славком. Може, це саме те, про що вони мріяли? Може, наступна зустріч допоможе їм відшукати казкову стежину до Планети Квітів? Невже космонавт нічого не знає про неї? Не все ж вони пишуть у книгах, може, щось залишають для найближчих друзів, для себе.
Той день настав. Короля зустрічало все село. Був коровай хліба з сіллю. Були вітальні промови. Король зупинив ті урочистості, вибачився. Сказав, що не розраховував на довгі церемонії, має обмаль часу і хоче одразу зустрітися з учнями.
Космонавта щасливі учні повели до себе. У широкому павільйоні обсерваторії він розповідав про свої польоти, про небезпеки і радощі космічних шляхів, про товаришів, з якими він навчався й працював, про стареньку матір, до якої він оце навідувався і якій було зовсім байдуже — чи славетний її син, чи ні, аби він тільки живий повернувся з далекого польоту.
Школярі дивувалися, раділи. Прискіпливо розглядали героя, намагалися збагнути — в чому ж його незвичайність? І не знаходили відмінностей, які б вирізняли його від інших людей. Середній на зріст, неквапливі стримані рухи, спокійний погляд великих сірих очей.
Може, тільки Славко відзначив щось небуденне. Чи скорботну рисочку біля вуст? Чи ледь помітні тривожні іскорки в глибині прозорих очей? Чи погляд, який зненацька ставав нерухомий, заглиблений у щось невидиме?
Космонавт помітив хлопця, інколи зустрічався з ним поглядом, ласкаво усміхався. А коли Максим Іванович почав водити Короля довкола телескопа, Славко опинився поруч космонавта. Той поклав свою руку на плече хлопця, схилився до нього і запитав: